Lamentations 3

أَنَا هُوَ الرَّجُلُ الَّذِي رأَى مَذَلَّةً بِقَضِيبِ سَخَطِهِ.

Я той муж, який бачив біду від жезла Його гніву,

قَادَنِي وَسَيَّرَنِي فِي الظَّلاَمِ وَلاَ نُورَ.

Він провадив мене й допровадив до темряви, а не до світла...

حَقًّا إِنَّهُ يَعُودُ وَيَرُدُّ عَلَيَّ يَدَهُ الْيَوْمَ كُلَّهُ.

Лиш на мене все знову обертає руку Свою цілий день...

أَبْلَى لَحْمِي وَجِلْدِي. كَسَّرَ عِظَامِي.

Він виснажив тіло моє й мою шкіру, мої кості сторощив,

بَنَى عَلَيَّ وَأَحَاطَنِي بِعَلْقَمٍ وَمَشَقَّةٍ.

обгородив Він мене, і мене оточив гіркотою та мукою,

أَسْكَنَنِي فِي ظُلُمَاتٍ كَمَوْتَى الْقِدَمِ.

у темноті мене посадив, мов померлих давно...

سَيَّجَ عَلَيَّ فَلاَ أَسْتَطِيعُ الْخُرُوجَ. ثَقَّلَ سِلْسِلَتِي.

Обгородив Він мене і не вийду, тяжкими вчинив Він кайдани мої...

أَيْضًا حِينَ أَصْرُخُ وَأَسْتَغِيثُ يَصُدُّ صَلاَتِي.

І коли я кричу й голошу, затикає Він вуха Свої на молитву мою...

سَيَّجَ طُرُقِي بِحِجَارَةٍ مَنْحُوتَةٍ. قَلَبَ سُبُلِي.

Камінням обтесаним обгородив Він дороги мої, повикривлював стежки мої...

هُوَ لِي دُبٌّ كَامِنٌ، أَسَدٌ فِي مَخَابِىءَ.

Він для мене ведмедем чатуючим став, немов лев той у сховищі!

مَيَّلَ طُرُقِي وَمَزَّقَنِي. جَعَلَنِي خَرَابًا.

Поплутав дороги мої та розшарпав мене, учинив Він мене опустошеним!

مَدَّ قَوْسَهُ وَنَصَبَنِي كَغَرَضٍ لِلسَّهْمِ.

Натягнув Свого лука й поставив мене, наче ціль для стріли,

أَدْخَلَ فِي كُلْيَتَيَّ نِبَالَ جُعْبَتِهِ.

пустив стріли до нирок моїх з Свого сагайдака...

صِرْتُ ضُحْكَةً لِكُلِّ شَعْبِي، وَأُغْنِيَةً لَهُمُ الْيَوْمَ كُلَّهُ.

Для всього народу свого я став посміховиськом, глумливою піснею їхньою цілий день...

أَشْبَعَنِي مَرَائِرَ وَأَرْوَانِي أَفْسَنْتِينًا،

Наситив мене гіркотою, мене напоїв полином...

وَجَرَشَ بِالْحَصَى أَسْنَانِي. كَبَسَنِي بِالرَّمَادِ.

І стер мені зуби жорствою, до попелу кинув мене,

وَقَدْ أَبْعَدْتَ عَنِ السَّلاَمِ نَفْسِي. نَسِيتُ الْخَيْرَ.

і душа моя спокій згубила, забув я добро...

وَقُلْتُ: «بَادَتْ ثِقَتِي وَرَجَائِي مِنَ الرَّبِّ».

І сказав я: Загублена сила моя, та моє сподівання на Господа...

ذِكْرُ مَذَلَّتِي وَتَيَهَانِي أَفْسَنْتِينٌ وَعَلْقَمٌ.

Згадай про біду мою й муку мою, про полин та отруту,

ذِكْرًا تَذْكُرُ نَفْسِي وَتَنْحَنِي فِيَّ.

душа моя згадує безперестанку про це, і гнеться в мені...

أُرَدِّدُ هذَا فِي قَلْبِي، مِنْ أَجْلِ ذلِكَ أَرْجُو:

Оце я нагадую серцеві своєму, тому то я маю надію:

إِنَّهُ مِنْ إِحْسَانَاتِ الرَّبِّ أَنَّنَا لَمْ نَفْنَ، لأَنَّ مَرَاحِمَهُ لاَ تَزُولُ.

Це милість Господня, що ми не погинули, бо не покінчилось Його милосердя,

هِيَ جَدِيدَةٌ فِي كُلِّ صَبَاحٍ. كَثِيرَةٌ أَمَانَتُكَ.

нове воно кожного ранку, велика бо вірність Твоя!

نَصِيبِي هُوَ الرَّبُّ، قَالَتْ نَفْسِي، مِنْ أَجْلِ ذلِكَ أَرْجُوهُ.

Господь це мій уділ, говорить душа моя, тому я надію на Нього складаю!

طَيِّبٌ هُوَ الرَّبُّ لِلَّذِينَ يَتَرَجَّوْنَهُ، لِلنَّفْسِ الَّتِي تَطْلُبُهُ.

Господь добрий для тих, хто надію на Нього кладе, для душі, що шукає Його!

جَيِّدٌ أَنْ يَنْتَظِرَ الإِنْسَانُ وَيَتَوَقَّعَ بِسُكُوتٍ خَلاَصَ الرَّبِّ.

Добре, коли людина в мовчанні надію кладе на спасіння Господнє.

جَيِّدٌ لِلرَّجُلِ أَنْ يَحْمِلَ النِّيرَ فِي صِبَاهُ.

Добре для мужа, як носить ярмо в своїй молодості,

يَجْلِسُ وَحْدَهُ وَيَسْكُتُ، لأَنَّهُ قَدْ وَضَعَهُ عَلَيْهِ.

нехай він самітно сидить і мовчить, як поклав Він на нього його;

يَجْعَلُ فِي التُّرَابِ فَمَهُ لَعَلَّهُ يُوجَدُ رَجَاءٌ.

хай закриє він порохом уста свої, може є ще надія;

يُعْطِي خَدَّهُ لِضَارِبِهِ. يَشْبَعُ عَارًا.

хай щоку тому підставляє, хто його б'є, своєю ганьбою насичується...

لأَنَّ السَّيِّدَ لاَ يَرْفُضُ إِلَى الأَبَدِ.

Бо Господь не навіки ж покине!

فَإِنَّهُ وَلَوْ أَحْزَنَ يَرْحَمُ حَسَبَ كَثْرَةِ مَرَاحِمِهِ.

Бо хоч Він і засмутить кого, проте змилується за Своєю великою милістю,

لأَنَّهُ لاَ يُذِلُّ مِنْ قَلْبِهِ، وَلاَ يُحْزِنُ بَنِي الإِنْسَانِ.

бо не мучить Він з серця Свого, і не засмучує людських синів.

أَنْ يَدُوسَ أَحَدٌ تَحْتَ رِجْلَيْهِ كُلَّ أَسْرَى الأَرْضِ،

Щоб топтати під своїми ногами всіх в'язнів землі,

أَنْ يُحَرِّفَ حَقَّ الرَّجُلِ أَمَامَ وَجْهِ الْعَلِيِّ،

щоб перед обличчям Всевишнього право людини зігнути,

أَنْ يَقْلِبَ الإِنْسَانَ فِي دَعْوَاهُ. السَّيِّدُ لاَ يَرَى!

щоб гнобити людину у справі судовій його, оцього не має на оці Господь!

مَنْ ذَا الَّذِي يَقُولُ فَيَكُونَ وَالرَّبُّ لَمْ يَأْمُرْ؟

Хто то скаже і станеться це, як Господь того не наказав?

مِنْ فَمِ الْعَلِيِّ أَلاَ تَخْرُجُ الشُّرُورُ وَالْخَيْرُ؟

Хіба не виходить усе з уст Всевишнього, зле та добре?

لِمَاذَا يَشْتَكِي الإِنْسَانُ الْحَيُّ، الرَّجُلُ مِنْ قِصَاصِ خَطَايَاهُ؟

Чого ж нарікає людина жива? Нехай скаржиться кожен на гріх свій.

لِنَفْحَصْ طُرُقَنَا وَنَمْتَحِنْهَا وَنَرْجعْ إِلَى الرَّبِّ.

Пошукаймо доріг своїх та дослідімо, і вернімось до Господа!

لِنَرْفَعْ قُلُوبَنَا وَأَيْدِيَنَا إِلَى اللهِ فِي السَّمَاوَاتِ:

підіймімо своє серце та руки до Бога на небі!

«نَحْنُ أَذْنَبْنَا وَعَصَيْنَا. أَنْتَ لَمْ تَغْفِرْ.

Спроневірились ми й неслухняними стали, тому не пробачив Ти нам,

الْتَحَفْتَ بِالْغَضَبِ وَطَرَدْتَنَا. قَتَلْتَ وَلَمْ تَشْفِقْ.

закрився Ти гнівом і гнав нас, убивав, не помилував,

الْتَحَفْتَ بِالسَّحَابِ حَتَّى لاَ تَنْفُذَ الصَّلاَةُ.

закрив Себе хмарою, щоб до Тебе молитва моя не дійшла...

جَعَلْتَنَا وَسَخًا وَكَرْهًا فِي وَسَطِ الشُّعُوبِ.

Сміттям та огидою нас Ти вчинив між народами,

فَتَحَ كُلُّ أَعْدَائِنَا أَفْوَاهَهُمْ عَلَيْنَا.

наші всі вороги пороззявляли на нас свого рота,

صَارَ عَلَيْنَا خَوْفٌ وَرُعْبٌ، هَلاَكٌ وَسَحْقٌ».

страх та яма на нас поприходили, руїна й погибіль...

سَكَبَتْ عَيْنَايَ يَنَابِيعَ مَاءٍ عَلَى سَحْقِ بِنْتِ شَعْبِي.

Моє око спливає потоками водними через нещастя дочки мого люду...

عَيْنِي تَسْكُبُ وَلاَ تَكُفُّ بِلاَ انْقِطَاعٍ

Виливається око моє безупинно, нема бо перерви,

حَتَّى يُشْرِفَ وَيَنْظُرَ الرَّبُّ مِنَ السَّمَاءِ.

аж поки не зглянеться та не побачить Господь із небес,

عَيْنِي تُؤَثِّرُ فِي نَفْسِي لأَجْلِ كُلِّ بَنَاتِ مَدِينَتِي.

моє око вчиняє журбу для моєї душі через дочок усіх мого міста...

قَدِ اصْطَادَتْنِي أَعْدَائِي كَعُصْفُورٍ بِلاَ سَبَبٍ.

Ловлячи, ловлять мене, немов птаха, мої вороги безпричинно,

قَرَضُوا فِي الْجُبِّ حَيَاتِي وَأَلْقَوْا عَلَيَّ حِجَارَةً.

життя моє в яму замкнули вони, і каміннями кинули в мене...

طَفَتِ الْمِيَاهُ فَوْقَ رَأْسِي. قُلْتُ: «قَدْ قُرِضْتُ!».

Пливуть мені води на голову, я говорю: Вже погублений я!...

دَعَوْتُ بِاسْمِكَ يَا رَبُّ مِنَ الْجُبِّ الأَسْفَلِ.

Кликав я, Господи, Ймення Твоє із найглибшої ями,

لِصَوْتِي سَمِعْتَ: «لاَ تَسْتُرْ أُذُنَكَ عَنْ زَفْرَتِي، عَنْ صِيَاحِي».

Ти чуєш мій голос, не заховуй же вуха Свого від зойку мого, від благання мого!

دَنَوْتَ يَوْمَ دَعَوْتُكَ. قُلْتَ: «لاَ تَخَفْ!».

Ти близький того дня, коли кличу Тебе, Ти говориш: Не бійся!

خَاصَمْتَ يَا سَيِّدُ خُصُومَاتِ نَفْسِي. فَكَكْتَ حَيَاتِي.

За душу мою Ти змагався, о Господи, життя моє викупив Ти.

رَأَيْتَ يَا رَبُّ ظُلْمِي. أَقِمْ دَعْوَايَ.

Ти бачиш, о Господи, кривду мою, розсуди ж Ти мій суд!

رَأَيْتَ كُلَّ نَقْمَتِهِمْ، كُلَّ أَفْكَارِهِمْ عَلَيَّ.

Усю їхню помсту Ти бачиш, всі задуми їхні на мене,

سَمِعْتَ تَعْيِيرَهُمْ يَا رَبُّ، كُلَّ أَفْكَارِهِمْ عَلَيَّ.

Ти чуєш, о Господи, їхні наруги, всі задуми їхні на мене,

كَلاَمُ مُقَاوِمِيَّ وَمُؤَامَرَتُهُمْ عَلَيَّ الْيَوْمَ كُلَّهُ.

мову повстанців на мене та їхнє буркотіння на мене ввесь день...

اُنْظُرْ إِلَى جُلُوسِهِمْ وَوُقُوفِهِمْ، أَنَا أُغْنِيَتُهُمْ!

Побач їхнє сидіння та їхнє вставання, як завжди глумлива їхня пісня!

رُدَّ لَهُمْ جَزَاءً يَا رَبُّ حَسَبَ عَمَلِ أَيَادِيهِمْ.

Заплати їм, о Господи, згідно з чином їхніх рук!

أَعْطِهِمْ غِشَاوَةَ قَلْبٍ، لَعْنَتَكَ لَهُمْ.

Подай їм темноту на серце, прокляття Твоє нехай буде на них!

اِتْبَعْ بِالْغَضَبِ وَأَهْلِكْهُمْ مِنْ تَحْتِ سَمَاوَاتِ الرَّبِّ.

Своїм гнівом жени їх, і вигуби їх з-під Господніх небес!