Job 41

Ingen er så djerv at han tør tirre den; hvem tør da sette sig op imot mig?

Тож надія твоя неправдива, на сам вигляд його упадеш.

Hvem gav mig noget først, så jeg skulde gi ham vederlag? Alt under himmelen hører mig til.

Нема смільчака, щоб його він збудив, а хто ж перед обличчям Моїм зможе стати?

Jeg vil ikke tie om dens lemmer, om dens store styrke og dens fagre bygning.

Хто вийде навпроти Мене й буде цілий? Що під небом усім це Моє!

Hvem har dradd dens klædning av? Hvem tør komme innenfor dens dobbelte rad av tenner?

Не буду мовчати про члени його, про стан його сили й красу його складу.

Hvem har åpnet dens kjevers dør? Rundt om dens tenner er redsel.

Хто відкриє поверхню одежі його? Хто підійде коли до двійних його щелепів?

Stolte er skjoldenes rader; hvert av dem er tillukket som med et fast segl.

Двері обличчя його хто відчинить? Навколо зубів його жах!

De ligger tett innpå hverandre, og ingen luft trenger inn imellem dem.

Його спина канали щитів, поєднання їх крем'яная печать.

Det ene skjold henger fast ved det andre; de griper inn i hverandre og skilles ikke at.

Одне до одного доходить, а вітер між ними не пройде.

Når den nyser, stråler det frem lys, og dens øine er som morgenrødens øielokk.

Одне до одного притверджені, сполучені, і не відділяться.

Bluss farer ut av dens gap, gnister spruter frem.

Його чхання засвічує світло, а очі його як повіки зорі світової!

Fra dens nesebor kommer røk som av en gryte som koker over siv.

Бухає полум'я з пащі його, вириваються іскри огненні!

Dens ånde tender kull i brand, og luer går ut av dens gap.

Із ніздер його валить дим, немов з того горшка, що кипить та біжить.

På dens hals har styrken sin bolig, og angsten springer foran den.

Його подих розпалює вугіль, і бухає полум'я з пащі його.

Dens doglapper sitter fast; de er som støpt på den og rører sig ikke.

Сила ночує на шиї його, а страх перед ним утікає.

Dens hjerte er fast som sten, fast som den underste kvernsten.

М'ясо нутра його міцно тримається, воно в ньому тверде, не хитається.

Når den hever sig, gruer helter; av redsel mister de sans og samling.

Його серце, мов з каменя вилите, і тверде, як те долішнє жорно!

Rammes den med sverd, så biter det ikke på den, heller ikke lanse, pil eller kastespyd.

Як підводиться він, перелякуються силачі, та й ховаються з жаху.

Den akter jern som strå, kobber som ormstukket tre.

Той меч, що досягне його, не встоїть, ані спис, ані ратище й панцер.

Buens sønn jager den ikke på flukt; slyngens stener blir som halm for den.

За солому залізо вважає, а мідь за гнилу деревину!

Stridsklubber aktes som halm, og den ler av det susende spyd.

Син лука, стріла, не примусит увтікати його, каміння із пращі для нього зміняється в сіно.

På dens buk sitter skarpe skår, den gjør spor i dyndet som efter en treskeslede.

Булаву уважає він за соломинку, і сміється із посвисту ратища.

Den får dypet til å koke som en gryte; den får havet til å skumme som en salvekokers kjele.

Під ним гостре череп'я, лягає на гостре, немов у болото.

Efter den lyser dens sti; dypet synes å ha sølvhår.

Чинить він, що кипить глибочінь, мов горня, і обертає море в окріп.

Det er intet på jorden som er herre over den; den er skapt til ikke å reddes.

Стежка світить за ним, а безодня здається йому сивиною.

Alt som er høit, ser den i øiet; den er en konge over alle stolte dyr.

Немає подоби йому на землі, він безстрашним створений,

він бачить усе, що високе, він цар над усім пишним звір'ям!