Job 41

Тож надія твоя неправдива, на сам вигляд його упадеш.

Ingen er så djerv at han tør tirre den; hvem tør da sette sig op imot mig?

Нема смільчака, щоб його він збудив, а хто ж перед обличчям Моїм зможе стати?

Hvem gav mig noget først, så jeg skulde gi ham vederlag? Alt under himmelen hører mig til.

Хто вийде навпроти Мене й буде цілий? Що під небом усім це Моє!

Jeg vil ikke tie om dens lemmer, om dens store styrke og dens fagre bygning.

Не буду мовчати про члени його, про стан його сили й красу його складу.

Hvem har dradd dens klædning av? Hvem tør komme innenfor dens dobbelte rad av tenner?

Хто відкриє поверхню одежі його? Хто підійде коли до двійних його щелепів?

Hvem har åpnet dens kjevers dør? Rundt om dens tenner er redsel.

Двері обличчя його хто відчинить? Навколо зубів його жах!

Stolte er skjoldenes rader; hvert av dem er tillukket som med et fast segl.

Його спина канали щитів, поєднання їх крем'яная печать.

De ligger tett innpå hverandre, og ingen luft trenger inn imellem dem.

Одне до одного доходить, а вітер між ними не пройде.

Det ene skjold henger fast ved det andre; de griper inn i hverandre og skilles ikke at.

Одне до одного притверджені, сполучені, і не відділяться.

Når den nyser, stråler det frem lys, og dens øine er som morgenrødens øielokk.

Його чхання засвічує світло, а очі його як повіки зорі світової!

Bluss farer ut av dens gap, gnister spruter frem.

Бухає полум'я з пащі його, вириваються іскри огненні!

Fra dens nesebor kommer røk som av en gryte som koker over siv.

Із ніздер його валить дим, немов з того горшка, що кипить та біжить.

Dens ånde tender kull i brand, og luer går ut av dens gap.

Його подих розпалює вугіль, і бухає полум'я з пащі його.

På dens hals har styrken sin bolig, og angsten springer foran den.

Сила ночує на шиї його, а страх перед ним утікає.

Dens doglapper sitter fast; de er som støpt på den og rører sig ikke.

М'ясо нутра його міцно тримається, воно в ньому тверде, не хитається.

Dens hjerte er fast som sten, fast som den underste kvernsten.

Його серце, мов з каменя вилите, і тверде, як те долішнє жорно!

Når den hever sig, gruer helter; av redsel mister de sans og samling.

Як підводиться він, перелякуються силачі, та й ховаються з жаху.

Rammes den med sverd, så biter det ikke på den, heller ikke lanse, pil eller kastespyd.

Той меч, що досягне його, не встоїть, ані спис, ані ратище й панцер.

Den akter jern som strå, kobber som ormstukket tre.

За солому залізо вважає, а мідь за гнилу деревину!

Buens sønn jager den ikke på flukt; slyngens stener blir som halm for den.

Син лука, стріла, не примусит увтікати його, каміння із пращі для нього зміняється в сіно.

Stridsklubber aktes som halm, og den ler av det susende spyd.

Булаву уважає він за соломинку, і сміється із посвисту ратища.

På dens buk sitter skarpe skår, den gjør spor i dyndet som efter en treskeslede.

Під ним гостре череп'я, лягає на гостре, немов у болото.

Den får dypet til å koke som en gryte; den får havet til å skumme som en salvekokers kjele.

Чинить він, що кипить глибочінь, мов горня, і обертає море в окріп.

Efter den lyser dens sti; dypet synes å ha sølvhår.

Стежка світить за ним, а безодня здається йому сивиною.

Det er intet på jorden som er herre over den; den er skapt til ikke å reddes.

Немає подоби йому на землі, він безстрашним створений,

Alt som er høit, ser den i øiet; den er en konge over alle stolte dyr.

він бачить усе, що високе, він цар над усім пишним звір'ям!