Job 29

І Йов далі вів мову свою та й сказав:

Og Job blev ved å fremføre sin visdomstale og sa:

О, коли б я був той, як за місяців давніх, як за днів тих, коли боронив мене Бог,

Å, om jeg hadde det som i fordums måneder, som i de dager da Gud vernet om mig,

коли над головою моєю світився світильник Його, і при світлі його я ходив в темноті,

da hans lampe skinte over mitt hode, da jeg ved hans lys vandret gjennem mørket,

як був я за днів тих своєї погожої осени, коли Божа милість була над наметом моїм,

slik som jeg hadde det i min modne manndoms dager, da Guds vennskap hvilte over mitt telt,

коли Всемогутній зо мною ще був, а навколо мене мої діти,

da den Allmektige ennu var med mig, og jeg hadde mine barn omkring mig,

коли мої кроки купалися в маслі, а скеля оливні струмки біля мене лила!...

da mine føtter badet sig i melk, og berget ved mitt hus lot bekker av olje strømme frem!

Коли я виходив до брами при місті, і ставив на площі сидіння своє,

Når jeg gikk op til porten i byen og inntok mitt sete på torvet,

як тільки вбачали мене юнаки то ховались, а старші вставали й стояли,

da drog de unge sig unda ved synet av mig, og de gråhårede reiste sig og blev stående;

зверхники стримували свою мову та клали долоню на уста свої,

høvdinger lot være å tale og la hånden på sin munn;

ховався тоді голос володарів, а їхній язик приліпав їм був до піднебіння...

de fornemme tidde stille, og deres tunge blev hengende ved ganen.

Бо яке ухо чуло про мене, то звало блаженним мене, і яке око бачило, то свідкувало за мене,

Enhver som hørte om mig, priste mig lykkelig, og hver den som så mig, gav mig lovord.

бо я рятував бідаря, що про поміч кричав, і сироту та безпомічного.

For jeg berget armingen som ropte om hjelp, og den farløse som ingen hjelper hadde.

Благословення гинучого на мене приходило, а серце вдовиці чинив я співаючим!

Den som var sin undergang nær, velsignet mig, og enkens hjerte fikk jeg til å juble.

Зодягавсь я у праведність, і вона зодягала мене, немов плащ та завій було право моє.

Jeg klædde mig i rettferdighet, og den opslo sin bolig i mig; rettsinn bar jeg som kappe og hue.

Очима я був для сліпого, а кривому ногами я був.

Øine var jeg for den blinde, og føtter var jeg for den halte.

Бідарям я був батьком, суперечку ж, якої не знав, я досліджував.

En far var jeg for de fattige, og ukjente folks sak gransket jeg.

Й я торощив злочинцеві щелепи, і виривав із зубів його схоплене.

Jeg knuste den urettferdiges kjever og rev byttet bort fra hans tenner.

І я говорив: Умру я в своєму гнізді, і свої дні я помножу, немов той пісок:

Jeg tenkte da: I mitt rede skal jeg få dø, og mine dager skal bli tallrike som sand.

для води був відкритий мій корень, а роса зоставалась на вітці моїй...

Min rot skal ligge åpen for vann, og nattens dugg skal falle på mine grener.

Моя слава була при мені все нова, і в руці моїй лук мій відновлював силу.

Min ære blir alltid ny, og min bue forynges i min hånd.

Мене слухалися й дожидали, і мовчали на раду мою.

Mig hørte de på, de ventet og lyttet i taushet til mitt råd.

По слові моїм уже не говорили, і падала мова моя на них краплями.

Når jeg hadde talt, tok de ikke til orde igjen, og min tale dryppet ned over dem.

І чекали мене, як дощу, і уста свої відкривали, немов на весінній той дощик...

De ventet på min tale som på regn, de åpnet sin munn som for vårregn.

Коли я, бувало, сміявся до них, то не вірили, та світла обличчя мого не гасили.

Når de var motløse, smilte jeg til dem, og mitt åsyns lys kunde de ikke formørke.

Вибирав я дорогу для них і сидів на чолі, і пробував, немов цар той у війську, коли тішить засмучених він!

Fikk jeg lyst til å gå til dem, da satt jeg der som høvding og tronte som en konge i sin krigerskare, lik en som trøster de sørgende.