Job 30

А тепер насміхаються з мене молодші від мене літами, ті, що їхніх батьків я бридився б покласти із псами отари моєї...

Men nu ler de av mig, de som er yngre av år enn jeg, hvis fedre jeg aktet så ringe at jeg ikke vilde sette dem blandt mine fehunder.

Та й сила рук їхніх для чого бувала мені? Повня сил їх минулась!

Hvad hjelp kunde jeg også ha av dem, de som har mistet all manndomskraft?

Самотні були в недостатку та голоді, ссали вони суху землю, зруйновану та опустілу!

De er uttæret av nød og sult; de gnager på den tørre mo, som allerede igår var ørk og øde;

рвали вони лободу на кущах, ялівцеве ж коріння було їхнім хлібом...

de plukker melde innunder buskene, og gyvelbuskens røtter er deres brød.

Вони були вигнані з-поміж людей, кричали на них, немов на злодіїв,

Fra menneskenes samfund jages de ut; folk roper efter dem som efter tyver.

так що вони пробували в яругах долин, по ямах підземних та скелях,

I fryktelige kløfter må de bo, i huler i jord og berg.

ревіли вони між кущами, збирались під терням,

Mellem buskene skriker de, i neslekratt samler de sig,

сини нерозумного й діти неславного, вони були вигнані з краю!

barn av dårer og æreløse folk, pisket ut av landet.

А тепер я став піснею їм, і зробився для них поговором...

Og nu er jeg blitt til en spottesang og et ordsprog for dem.

Вони обридили мене, віддалились від мене, і від мойого обличчя не стримали слини,

De avskyr mig, holder sig langt borte fra mig, og mitt ansikt sparer de ikke for spytt;

бо Він розв'язав мого пояса й мучить мене, то й вони ось вуздечку із себе відкинули перед обличчям моїм...

for de har løst sine tøiler og ydmyket mig, og bislet har de kastet av for mine øine.

По правиці встають жовтодзюбі, ноги мені підставляють, і топчуть на мене дороги нещастя свого...

Ved min høire side reiser deres yngel sig; mine føtter støter de bort og legger sine ulykkesveier mot mig.

Порили вони мою стежку, хочуть мати користь із мойого життя, немає кому їх затримати,

De bryter op min sti, de gjør hvad de kan for å ødelegge mig, de som selv ingen hjelper har.

немов через вилім широкий приходять, валяються попід румовищем...

Som gjennem en vid revne kommer de; gjennem nedstyrtende murer velter de sig frem.

Обернулось страхіття на мене, моя слава пронеслась, як вітер, і, як хмара, минулося щастя моє...

Redsler har vendt sig mot mig, som stormen forfølger de min ære, og som en sky er min velferd faret bort.

А тепер розливається в мене душа моя, хапають мене дні нещастя!

Og nu utøser min sjel sig i mig; trengsels dager holder mig fast.

Вночі мої кості від мене віддовбуються, а жили мої не вспокоюються...

Natten gjennemborer mine ben, så de faller av, og min verk og pine hviler ikke.

З великої Божої сили змінилося тіло моє, і недуга мене оперізує, мов той хітон.

Ved Guds store kraft er det blitt slik med mig at min klædning ikke er til å kjenne igjen; den henger tett omkring mig som kraven på min underkjortel.

Він укинув мене до болота, і став я подібний до пороху й попелу.

Han har kastet mig ut i skarnet, så jeg er blitt lik støv og aske.

Я кличу до Тебе, та Ти мені відповіді не даєш, я перед Тобою стою, Ти ж на мене лише придивляєшся...

Jeg skriker til dig, men du svarer mig ikke; jeg står der, og du bare ser på mig.

Ти змінився мені на жорстокого, мене Ти женеш силою Своєї руки...

Du er blitt grusom mot mig, med din sterke hånd forfølger du mig.

На вітер підняв Ти мене, на нього мене посадив, і робиш, щоб я розтопивсь на спустошення!

Du løfter mig op i stormen, du lar mig fare avsted, og du lar mig forgå i dens brak;

Знаю я: Ти до смерти провадиш мене, і до дому зібрання, якого призначив для всього живого...

for jeg vet at du fører mig til døden, til den bolig hvor alt levende samles.

Хіба не простягає руки потопельник, чи він у нещасті своїм не кричить?

Dog, rekker ikke mennesket ut sin hånd når alt synker i grus? Skriker han ikke om hjelp når han er kommet i ulykke?

Чи ж не плакав я за бідарем? Чи за вбогим душа моя не сумувала?

Gråt jeg ikke selv over den som hadde hårde dager? Sørget ikke min sjel over den fattige?

Бо чекав я добра, але лихо прийшло, сподівався я світла, та темнота прийшла...

For jeg ventet godt, men det kom ondt; jeg håpet på lys, men det kom mørke.

Киплять мої нутрощі й не замовкають, зустріли мене дні нещастя,

Mine innvoller koker og er ikke stille; trengsels dager er kommet over mig.

ходжу почорнілий без сонця, на зборі встаю та кричу...

Sort går jeg omkring, men ikke av solens hete; midt iblandt folk reiser jeg mig og roper om hjelp.

Я став братом шакалам, а струсятам товаришем,

Jeg er blitt en bror av sjakaler og en stallbror av strutser.

моя шкіра зчорніла та й лупиться з мене, від спекоти спалилися кості мої...

Min hud er sort og faller av mig, og mine ben er brent av hete.

І стала жалобою арфа моя, а сопілка моя зойком плачливим...

Og min citar er blitt til sorg, og min fløite til gråt og klage.