Job 29

И Йов още продължи беседата си и каза:

І Йов далі вів мову свою та й сказав:

О, да бях като в миналите месеци, като в дните, когато Бог ме пазеше,

О, коли б я був той, як за місяців давніх, як за днів тих, коли боронив мене Бог,

когато светилникът Му светеше на главата ми и с Неговата светлина през мрака ходех;

коли над головою моєю світився світильник Його, і при світлі його я ходив в темноті,

както бях във зрелостта си, и Божият доверен съвет над шатрата ми беше;

як був я за днів тих своєї погожої осени, коли Божа милість була над наметом моїм,

когато Всемогъщият бе още с мен и момчетата ми — покрай мен;

коли Всемогутній зо мною ще був, а навколо мене мої діти,

когато стъпките ми се къпеха в каймак и скалата до мен изливаше реки маслинено масло!

коли мої кроки купалися в маслі, а скеля оливні струмки біля мене лила!...

Когато излизах при портата на града, заемах мястото си на площада,

Коли я виходив до брами при місті, і ставив на площі сидіння своє,

младежите ме виждаха и се криеха и старци ставаха, стояха прави;

як тільки вбачали мене юнаки то ховались, а старші вставали й стояли,

първенците преставаха да говорят и слагаха ръка на устата си;

зверхники стримували свою мову та клали долоню на уста свої,

гласът на благородните замлъкваше и езикът им залепваше за небцето им,

ховався тоді голос володарів, а їхній язик приліпав їм був до піднебіння...

защото, когато ухо чуеше, ме облажаваше и когато око видеше, за мен засвидетелстваше;

Бо яке ухо чуло про мене, то звало блаженним мене, і яке око бачило, то свідкувало за мене,

защото аз избавях сиромаха, който викаше, и сирачето, което нямаше помощник.

бо я рятував бідаря, що про поміч кричав, і сироту та безпомічного.

Благословението на загиващия идваше над мен, сърцето на вдовицата аз правех да ликува.

Благословення гинучого на мене приходило, а серце вдовиці чинив я співаючим!

Обличах правдата и тя ми беше дреха, правосъдието ми — за мантия и за тюрбан.

Зодягавсь я у праведність, і вона зодягала мене, немов плащ та завій було право моє.

Аз бях очи на слепия, крака на куция.

Очима я був для сліпого, а кривому ногами я був.

Бях баща на бедните, изследвах делото на непознатия.

Бідарям я був батьком, суперечку ж, якої не знав, я досліджував.

Челюстта на беззаконния трошах, изваждах жертвата от зъбите му.

Й я торощив злочинцеві щелепи, і виривав із зубів його схоплене.

Тогава казвах: Ще умра в гнездото си и дните си ще умножа като пясъка,

І я говорив: Умру я в своєму гнізді, і свої дні я помножу, немов той пісок:

коренът ми разпрострян е към водите и росата в клона ми нощува,

для води був відкритий мій корень, а роса зоставалась на вітці моїй...

славата ми в мен се подновява и лъкът ми се укрепва във ръката ми.

Моя слава була при мені все нова, і в руці моїй лук мій відновлював силу.

Те ме слушаха и чакаха, мълчаливо слушаха съвета ми.

Мене слухалися й дожидали, і мовчали на раду мою.

След моята дума не говореха повече и речта ми капеше на тях като роса.

По слові моїм уже не говорили, і падала мова моя на них краплями.

Чакаха ме като дъжд и отваряха устата си като за пролетния дъжд.

І чекали мене, як дощу, і уста свої відкривали, немов на весінній той дощик...

Аз им се усмихвах, щом не вярваха, и светлината на лицето ми не можеха да помрачат.

Коли я, бувало, сміявся до них, то не вірили, та світла обличчя мого не гасили.

Избирах за тях пътя и седях като глава, и живеех като цар сред войската, като такъв, който утешава жалеещи.

Вибирав я дорогу для них і сидів на чолі, і пробував, немов цар той у війську, коли тішить засмучених він!