Job 30

А тепер насміхаються з мене молодші від мене літами, ті, що їхніх батьків я бридився б покласти із псами отари моєї...

Nu derimod ler de ad mig, Folk, der er yngre end jeg, hvis Fædre jeg fandt for ringe at sætte iblandt mine Hyrdehunde.

Та й сила рук їхніх для чого бувала мені? Повня сил їх минулась!

Og hvad skulde jeg med deres Hænders Kraft? Deres Ungdomskraft har de mistet,

Самотні були в недостатку та голоді, ссали вони суху землю, зруйновану та опустілу!

tørrede hen af Trang og Sult. De afgnaver Ørk og Ødemark

рвали вони лободу на кущах, ялівцеве ж коріння було їхнім хлібом...

og plukker Melde ved Krattet, Gyvelrødder er deres Brød.

Вони були вигнані з-поміж людей, кричали на них, немов на злодіїв,

Fra Samfundet drives de bort, som ad Tyve råbes der efter dem.

так що вони пробували в яругах долин, по ямах підземних та скелях,

De bor i Kløfter, fulde af Rædsler, i Jordens og Klippernes Huler.

ревіли вони між кущами, збирались під терням,

De brøler imellem Buske, i Tornekrat kommer de sammen,

сини нерозумного й діти неславного, вони були вигнані з краю!

en dum og navnløs Æt, de joges med Hug af Lande.

А тепер я став піснею їм, і зробився для них поговором...

Men nu er jeg Hånsang for dem, jeg er dem et Samtaleemne;

Вони обридили мене, віддалились від мене, і від мойого обличчя не стримали слини,

de afskyr mig, holder sig fra mig, nægter sig ikke af spytte ad mig.

бо Він розв'язав мого пояса й мучить мене, то й вони ось вуздечку із себе відкинули перед обличчям моїм...

Thi han løste min Buestreng, ydmyged mig, og foran mig kasted de Tøjlerne af.

По правиці встають жовтодзюбі, ноги мені підставляють, і топчуть на мене дороги нещастя свого...

Til højre rejser sig Ynglen, Fødderne slår de fra mig, bygger sig Ulykkesveje imod mig

Порили вони мою стежку, хочуть мати користь із мойого життя, немає кому їх затримати,

min Sti har de opbrudt, de hjælper med til mit Fald, og ingen hindrer dem i det;

немов через вилім широкий приходять, валяються попід румовищем...

de kommer som gennem et gabende Murbrud, vælter sig frem under Ruiner,

Обернулось страхіття на мене, моя слава пронеслась, як вітер, і, як хмара, минулося щастя моє...

Rædsler har vendt sig imod mig; min Værdighed joges bort som af Storm, min Lykke svandt som en Sky.

А тепер розливається в мене душа моя, хапають мене дні нещастя!

Min Sjæl opløser sig i mig; Elendigheds Dage har ramt mig:

Вночі мої кості від мене віддовбуються, а жили мої не вспокоюються...

Natten borer i mine Knogler, aldrig blunder de nagende Smerter.

З великої Божої сили змінилося тіло моє, і недуга мене оперізує, мов той хітон.

Med vældig Kraft vanskabes mit Kød, det hænger om mig, som var det min Kjortel.

Він укинув мене до болота, і став я подібний до пороху й попелу.

Han kasted mig ud i Dynd, jeg er blevet som Støv og Aske.

Я кличу до Тебе, та Ти мені відповіді не даєш, я перед Тобою стою, Ти ж на мене лише придивляєшся...

Jeg skriger til dig, du svarer mig ikke, du står der og ænser mig ikke;

Ти змінився мені на жорстокого, мене Ти женеш силою Своєї руки...

grum er du blevet imod mig, forfølger mig med din vældige Hånd.

На вітер підняв Ти мене, на нього мене посадив, і робиш, щоб я розтопивсь на спустошення!

Du løfter og vejrer mig hen i Stormen, og dens Brusen gennemryster mig;

Знаю я: Ти до смерти провадиш мене, і до дому зібрання, якого призначив для всього живого...

thi jeg ved, du fører mig hjem til Døden, til det Hus, hvor alt levende samles.

Хіба не простягає руки потопельник, чи він у нещасті своїм не кричить?

Dog, mon den druknende ej rækker Hånden ud og råber om Hjælp, når han går under?

Чи ж не плакав я за бідарем? Чи за вбогим душа моя не сумувала?

Mon ikke jeg græder over den, som havde det hårdt, sørgede ikke min Sjæl for den fattiges Skyld?

Бо чекав я добра, але лихо прийшло, сподівався я світла, та темнота прийшла...

Jeg biede på Lykke, men Ulykke kom, jeg håbed på Lys, men Mørke kom;

Киплять мої нутрощі й не замовкають, зустріли мене дні нещастя,

ustandseligt koger det i mig, Elendigheds Dage traf mig;

ходжу почорнілий без сонця, на зборі встаю та кричу...

trøstesløs går jeg i Sorg, i Forsamlingen rejser jeg mig og råber;

Я став братом шакалам, а струсятам товаришем,

Sjakalernes Broder blev jeg, Strudsenes Fælle.

моя шкіра зчорніла та й лупиться з мене, від спекоти спалилися кості мої...

Min Hud er sort, falder af, mine Knogler brænder af Hede;

І стала жалобою арфа моя, а сопілка моя зойком плачливим...

min Citer er blevet til Sorg, min Fløjte til hulkende Gråd!