Job 30

Но сега ми се подсмиват по-младите на дни от мен, чиито бащи аз бих отхвърлил на стадото си с кучетата да поставя.

А тепер насміхаються з мене молодші від мене літами, ті, що їхніх батьків я бридився б покласти із псами отари моєї...

Наистина, за какво ми е силата на ръцете им, в които зрелостта загива?

Та й сила рук їхніх для чого бувала мені? Повня сил їх минулась!

Те са измършавели от недоимък и глад и гризат корените на безводната земя, отпреди във пустош и опустошение,

Самотні були в недостатку та голоді, ссали вони суху землю, зруйновану та опустілу!

между храстите те късат слез и корени на хвойна им е хлябът.

рвали вони лободу на кущах, ялівцеве ж коріння було їхнім хлібом...

Те бяха изгонени от обществото и викаха по тях като крадец.

Вони були вигнані з-поміж людей, кричали на них, немов на злодіїв,

Живееха в ужасни долини, в дупки на земята и скалите.

так що вони пробували в яругах долин, по ямах підземних та скелях,

Ревяха между храстите и се събираха под тръни.

ревіли вони між кущами, збирались під терням,

Синове на безумни и синове на безименни, те бяха изгонени с бич от земята.

сини нерозумного й діти неславного, вони були вигнані з краю!

А сега аз им станах подигравателна песен, да, станах им за приказка.

А тепер я став піснею їм, і зробився для них поговором...

Те се отвращават от мен, държат се далеч от мен, не се свенят да плюят на лицето ми.

Вони обридили мене, віддалились від мене, і від мойого обличчя не стримали слини,

Понеже Бог развързал е въжетата на шатрата и ме е унижил, и те са се разюздали пред мен.

бо Він розв'язав мого пояса й мучить мене, то й вони ось вуздечку із себе відкинули перед обличчям моїм...

Отдясно ми надигат се изчадия, краката ми изблъскват и гибелните си пътеки против мен прокарват.

По правиці встають жовтодзюбі, ноги мені підставляють, і топчуть на мене дороги нещастя свого...

Разбиват пътя ми, злощастието ми увеличават без помощник.

Порили вони мою стежку, хочуть мати користь із мойого життя, немає кому їх затримати,

Идват като през широк пролом, опустошително връхлитат.

немов через вилім широкий приходять, валяються попід румовищем...

Ужаси насочват се към мен, достойнството ми гонят като вятър и благополучието ми премина като облак.

Обернулось страхіття на мене, моя слава пронеслась, як вітер, і, як хмара, минулося щастя моє...

И сега душата ми излива се във мен, постигнаха ме скръбни дни.

А тепер розливається в мене душа моя, хапають мене дні нещастя!

Нощта пронизва костите ми в мен и болки ме разяждат, не престават.

Вночі мої кості від мене віддовбуються, а жили мої не вспокоюються...

С голяма сила дрехата ми се изменя, стяга ме като яката на хитона ми.

З великої Божої сили змінилося тіло моє, і недуга мене оперізує, мов той хітон.

В калта ме е захвърлил и аз съм станал като прах и пепел.

Він укинув мене до болота, і став я подібний до пороху й попелу.

Викам към Теб, но не ми отговаряш, стоя, и ме забелязваш.

Я кличу до Тебе, та Ти мені відповіді не даєш, я перед Тобою стою, Ти ж на мене лише придивляєшся...

Превърнал си се във жесток към мен, със силната Си ръка ме преследваш.

Ти змінився мені на жорстокого, мене Ти женеш силою Своєї руки...

Издигаш ме да яздя вятъра, в гърма на бурята ме разпиляваш —

На вітер підняв Ти мене, на нього мене посадив, і робиш, щоб я розтопивсь на спустошення!

защото зная, че ще ме докараш до смъртта и до дома, определен за всички живи.

Знаю я: Ти до смерти провадиш мене, і до дому зібрання, якого призначив для всього живого...

Но в падането си човек не простира ли ръка и в бедствието си не вика ли?

Хіба не простягає руки потопельник, чи він у нещасті своїм не кричить?

Аз не плаках ли за онзи, който беше в тежки дни, и душата ми не се ли наскърби за сиромаха?

Чи ж не плакав я за бідарем? Чи за вбогим душа моя не сумувала?

Добро очаквах — зло дойде; и чаках светлина, но дойде мрак.

Бо чекав я добра, але лихо прийшло, сподівався я світла, та темнота прийшла...

Врят вътрешностите ми, не почиват; постигнаха ме скръбни дни.

Киплять мої нутрощі й не замовкають, зустріли мене дні нещастя,

Вървя скърбящ, без слънце; в събранието ставам, викам.

ходжу почорнілий без сонця, на зборі встаю та кричу...

На чакалите аз станах брат и на камилоптиците — другар.

Я став братом шакалам, а струсятам товаришем,

Кожата ми почерня на мен и костите ми изгарят от огън.

моя шкіра зчорніла та й лупиться з мене, від спекоти спалилися кості мої...

Арфата ми стана на ридание и флейтата ми — глас на оплаквачи.

І стала жалобою арфа моя, а сопілка моя зойком плачливим...