Job 30

А тепер насміхаються з мене молодші від мене літами, ті, що їхніх батьків я бридився б покласти із псами отари моєї...

"A sada, gle, podruguju se mnome ljudi po ljetima mlađi od mene kojih oce ne bih bio metnuo ni s ovčarskim psima stada svojega.

Та й сила рук їхніх для чого бувала мені? Повня сил їх минулась!

Ta što će mi jakost ruku njihovih kad im muževna ponestane snaga ispijena glađu i oskudicom.

Самотні були в недостатку та голоді, ссали вони суху землю, зруйновану та опустілу!

Glodali su u pustinji korijenje i čestar opustjelih ruševina.

рвали вони лободу на кущах, ялівцеве ж коріння було їхнім хлібом...

Lobodu su i s grmlja lišće brali, kao kruh jeli korijenje žukino.

Вони були вигнані з-поміж людей, кричали на них, немов на злодіїв,

Od društva ljudskog oni su prognani, za njima viču k'o za lopovima.

так що вони пробували в яругах долин, по ямах підземних та скелях,

Živjeli su po strašnim jarugama, po spiljama i u raspuklinama.

ревіли вони між кущами, збирались під терням,

Urlik im se iz šikarja dizao; po trnjacima ležahu stisnuti.

сини нерозумного й діти неславного, вони були вигнані з краю!

Sinovi bezvrijednih, soj bezimenih, bičevima su iz zemlje prognani.

А тепер я став піснею їм, і зробився для них поговором...

Rugalicom sam postao takvima i njima sada služim kao priča!

Вони обридили мене, віддалились від мене, і від мойого обличчя не стримали слини,

Gnušaju me se i bježe od mene, ne ustežu se pljunut' mi u lice.

бо Він розв'язав мого пояса й мучить мене, то й вони ось вуздечку із себе відкинули перед обличчям моїм...

I jer On luk mi slomi i satrije me, iz usta svojih izbaciše uzdu.

По правиці встають жовтодзюбі, ноги мені підставляють, і топчуть на мене дороги нещастя свого...

S desne moje strane rulja ustaje, noge moje u bijeg oni tjeraju, put propasti prema meni nasiplju.

Порили вони мою стежку, хочуть мати користь із мойого життя, немає кому їх затримати,

Stazu mi ruše da bi me satrli, napadaju i ne brani im nitko,

немов через вилім широкий приходять, валяються попід румовищем...

prolomom oni širokim naviru i kotrljaju se poput oluje.

Обернулось страхіття на мене, моя слава пронеслась, як вітер, і, як хмара, минулося щастя моє...

Strahote sve se okreću na mene, mojeg ugleda kao vjetra nesta, poput oblaka iščeznu spasenje.

А тепер розливається в мене душа моя, хапають мене дні нещастя!

Duša se moja rasipa u meni, dani nevolje na me se srušili.

Вночі мої кості від мене віддовбуються, а жили мої не вспокоюються...

Noću probada bolest kosti moje, ne počivaju boli što me glođu.

З великої Божої сили змінилося тіло моє, і недуга мене оперізує, мов той хітон.

Muka mi je i halju nagrdila i stegla me k'o ovratnik odjeće.

Він укинув мене до болота, і став я подібний до пороху й попелу.

U blato me je oborila dolje, gle, postao sam k'o prah i pepeo.

Я кличу до Тебе, та Ти мені відповіді не даєш, я перед Тобою стою, Ти ж на мене лише придивляєшся...

K Tebi vičem, al' Ti ne odgovaraš; pred Tobom stojim, al' Ti i ne mariš.

Ти змінився мені на жорстокого, мене Ти женеш силою Своєї руки...

Prema meni postao si okrutan; rukom preteškom na me se obaraš.

На вітер підняв Ти мене, на нього мене посадив, і робиш, щоб я розтопивсь на спустошення!

U vihor me dižeš, nosiš me njime, u vrtlogu me olujnom kovitlaš.

Знаю я: Ти до смерти провадиш мене, і до дому зібрання, якого призначив для всього живого...

Da, znadem da si me smrti predao, saborištu zajedničkom svih živih.

Хіба не простягає руки потопельник, чи він у нещасті своїм не кричить?

Al' ne pruža li ruku utopljenik, ne viče li kad padne u nevolju?

Чи ж не плакав я за бідарем? Чи за вбогим душа моя не сумувала?

Ne zaplakah li nad nevoljnicima, ne sažalje mi duša siromaha?

Бо чекав я добра, але лихо прийшло, сподівався я світла, та темнота прийшла...

Sreći se nadah, a dođe nesreća; svjetlost čekah, a gle, zavi me tama.

Киплять мої нутрощі й не замовкають, зустріли мене дні нещастя,

Utroba vri u meni bez prestanka, svaki dan nove patnje mi donosi.

ходжу почорнілий без сонця, на зборі встаю та кричу...

Smrknut idem, al' nitko me ne tješi; ustajem u zboru - da bih kriknuo.

Я став братом шакалам, а струсятам товаришем,

Sa šakalima sam se zbratimio i nojevima postao sam drugom.

моя шкіра зчорніла та й лупиться з мене, від спекоти спалилися кості мої...

Na meni sva je koža pocrnjela, i kosti mi je sažgala ognjica.

І стала жалобою арфа моя, а сопілка моя зойком плачливим...

Tužaljka mi je ugodila harfu, svirala mi glas narikača ima.