Job 30

А тепер насміхаються з мене молодші від мене літами, ті, що їхніх батьків я бридився б покласти із псами отари моєї...

Nyní pak posmívají se mi mladší mne, jejichž bych otců nechtěl byl postaviti se psy stáda svého.

Та й сила рук їхніх для чого бувала мені? Повня сил їх минулась!

Ač síla rukou jejich k čemu by mi byla? Zmařena jest při nich starost jejich.

Самотні були в недостатку та голоді, ссали вони суху землю, зруйновану та опустілу!

Nebo chudobou a hladem znuzeni, utíkali na planá, tmavá, soukromná a pustá místa.

рвали вони лободу на кущах, ялівцеве ж коріння було їхнім хлібом...

Kteříž trhali zeliny po chrastinách, ano i koření, a jalovec za pokrm byl jim.

Вони були вигнані з-поміж людей, кричали на них, немов на злодіїв,

Z prostřed lidí vyháníni byli; povolávali za nimi, jako za zlodějem,

так що вони пробували в яругах долин, по ямах підземних та скелях,

Tak že musili bydliti v výmolích potoků, v děrách země a skálí.

ревіли вони між кущами, збирались під терням,

V chrastinách řvali, pod trní se shromažďovali,

сини нерозумного й діти неславного, вони були вигнані з краю!

Lidé nejnešlechetnější, nýbrž lidé bez poctivosti, menší váhy i než ta země.

А тепер я став піснею їм, і зробився для них поговором...

Nyní, pravím, jsem jejich písničkou, jsa jim učiněn za přísloví.

Вони обридили мене, віддалились від мене, і від мойого обличчя не стримали слини,

V ošklivosti mne mají, vzdalují se mne, a na tvář mou nestydí se plvati.

бо Він розв'язав мого пояса й мучить мене, то й вони ось вуздечку із себе відкинули перед обличчям моїм...

Nebo Bůh mou vážnost odjal, a ssoužil mne; pročež uzdu před přítomností mou svrhli.

По правиці встають жовтодзюбі, ноги мені підставляють, і топчуть на мене дороги нещастя свого...

Po pravici mládež povstává, nohy mi podrážejí, tak že šlapáním protřeli ke mně stezky nešlechetnosti své.

Порили вони мою стежку, хочуть мати користь із мойого життя, немає кому їх затримати,

Mou pak stezku zkazili, k bídě mé přidali, ač jim to nic nepomůže.

немов через вилім широкий приходять, валяються попід румовищем...

Jako širokou mezerou vskakují, a k vyplénění mému valí se.

Обернулось страхіття на мене, моя слава пронеслась, як вітер, і, як хмара, минулося щастя моє...

Obrátily se na mne hrůzy, stihají jako vítr ochotnost mou, nebo jako oblak pomíjí zdraví mé.

А тепер розливається в мене душа моя, хапають мене дні нещастя!

A již ve mně rozlila se duše má, pochytili mne dnové trápení mého,

Вночі мої кості від мене віддовбуються, а жили мої не вспокоюються...

Kteréž v noci vrtá kosti mé ve mně; pročež ani nervové moji neodpočívají.

З великої Божої сили змінилося тіло моє, і недуга мене оперізує, мов той хітон.

Oděv můj mění se pro násilnou moc bolesti, kteráž mne tak jako obojek sukně mé svírá.

Він укинув мене до болота, і став я подібний до пороху й попелу.

Uvrhl mne do bláta, tak že jsem již podobný prachu a popelu.

Я кличу до Тебе, та Ти мені відповіді не даєш, я перед Тобою стою, Ти ж на мене лише придивляєшся...

Volám k tobě, ó Bože, a neslyšíš mne; postavuji se, ale nehledíš na mne.

Ти змінився мені на жорстокого, мене Ти женеш силою Своєї руки...

Obrátils mi se v ukrutného nepřítele, silou ruky své mi odporuješ.

На вітер підняв Ти мене, на нього мене посадив, і робиш, щоб я розтопивсь на спустошення!

Vznášíš mne u vítr, sázíš mne na něj, a k rozplynutí mi přivodíš zdravý soud.

Знаю я: Ти до смерти провадиш мене, і до дому зібрання, якого призначив для всього живого...

Nebo vím, že mne k smrti odkážeš, a do domu, do něhož se shromažďuje všeliký živý.

Хіба не простягає руки потопельник, чи він у нещасті своїм не кричить?

Jistě žeť nevztáhne Bůh do hrobu ruky, by pak, když je stírá, i volali.

Чи ж не плакав я за бідарем? Чи за вбогим душа моя не сумувала?

Zdaliž jsem neplakal nad tím, kdož okoušel zlých dnů? Duše má kormoutila se nad nuzným.

Бо чекав я добра, але лихо прийшло, сподівався я світла, та темнота прийшла...

Když jsem dobrého čekal, přišlo mi zlé; nadál jsem se světla, ale přišla mrákota.

Киплять мої нутрощі й не замовкають, зустріли мене дні нещастя,

Vnitřností mé zevřely, tak že se ještě neupokojily; předstihli mne dnové trápení.

ходжу почорнілий без сонця, на зборі встаю та кричу...

Chodím osmahlý, ne od slunce, povstávaje, i mezi mnohými křičím.

Я став братом шакалам, а струсятам товаришем,

Bratrem učiněn jsem draků, a tovaryšem mladých pstrosů.

моя шкіра зчорніла та й лупиться з мене, від спекоти спалилися кості мої...

Kůže má zčernala na mně, a kosti mé vyprahly od horkosti.

І стала жалобою арфа моя, а сопілка моя зойком плачливим...

A protož v kvílení obrátila se harfa má, a píšťalka má v hlas plačících.