Job 30

А тепер насміхаються з мене молодші від мене літами, ті, що їхніх батьків я бридився б покласти із псами отари моєї...

Но сега ми се подсмиват по-младите на дни от мен, чиито бащи аз бих отхвърлил на стадото си с кучетата да поставя.

Та й сила рук їхніх для чого бувала мені? Повня сил їх минулась!

Наистина, за какво ми е силата на ръцете им, в които зрелостта загива?

Самотні були в недостатку та голоді, ссали вони суху землю, зруйновану та опустілу!

Те са измършавели от недоимък и глад и гризат корените на безводната земя, отпреди във пустош и опустошение,

рвали вони лободу на кущах, ялівцеве ж коріння було їхнім хлібом...

между храстите те късат слез и корени на хвойна им е хлябът.

Вони були вигнані з-поміж людей, кричали на них, немов на злодіїв,

Те бяха изгонени от обществото и викаха по тях като крадец.

так що вони пробували в яругах долин, по ямах підземних та скелях,

Живееха в ужасни долини, в дупки на земята и скалите.

ревіли вони між кущами, збирались під терням,

Ревяха между храстите и се събираха под тръни.

сини нерозумного й діти неславного, вони були вигнані з краю!

Синове на безумни и синове на безименни, те бяха изгонени с бич от земята.

А тепер я став піснею їм, і зробився для них поговором...

А сега аз им станах подигравателна песен, да, станах им за приказка.

Вони обридили мене, віддалились від мене, і від мойого обличчя не стримали слини,

Те се отвращават от мен, държат се далеч от мен, не се свенят да плюят на лицето ми.

бо Він розв'язав мого пояса й мучить мене, то й вони ось вуздечку із себе відкинули перед обличчям моїм...

Понеже Бог развързал е въжетата на шатрата и ме е унижил, и те са се разюздали пред мен.

По правиці встають жовтодзюбі, ноги мені підставляють, і топчуть на мене дороги нещастя свого...

Отдясно ми надигат се изчадия, краката ми изблъскват и гибелните си пътеки против мен прокарват.

Порили вони мою стежку, хочуть мати користь із мойого життя, немає кому їх затримати,

Разбиват пътя ми, злощастието ми увеличават без помощник.

немов через вилім широкий приходять, валяються попід румовищем...

Идват като през широк пролом, опустошително връхлитат.

Обернулось страхіття на мене, моя слава пронеслась, як вітер, і, як хмара, минулося щастя моє...

Ужаси насочват се към мен, достойнството ми гонят като вятър и благополучието ми премина като облак.

А тепер розливається в мене душа моя, хапають мене дні нещастя!

И сега душата ми излива се във мен, постигнаха ме скръбни дни.

Вночі мої кості від мене віддовбуються, а жили мої не вспокоюються...

Нощта пронизва костите ми в мен и болки ме разяждат, не престават.

З великої Божої сили змінилося тіло моє, і недуга мене оперізує, мов той хітон.

С голяма сила дрехата ми се изменя, стяга ме като яката на хитона ми.

Він укинув мене до болота, і став я подібний до пороху й попелу.

В калта ме е захвърлил и аз съм станал като прах и пепел.

Я кличу до Тебе, та Ти мені відповіді не даєш, я перед Тобою стою, Ти ж на мене лише придивляєшся...

Викам към Теб, но не ми отговаряш, стоя, и ме забелязваш.

Ти змінився мені на жорстокого, мене Ти женеш силою Своєї руки...

Превърнал си се във жесток към мен, със силната Си ръка ме преследваш.

На вітер підняв Ти мене, на нього мене посадив, і робиш, щоб я розтопивсь на спустошення!

Издигаш ме да яздя вятъра, в гърма на бурята ме разпиляваш —

Знаю я: Ти до смерти провадиш мене, і до дому зібрання, якого призначив для всього живого...

защото зная, че ще ме докараш до смъртта и до дома, определен за всички живи.

Хіба не простягає руки потопельник, чи він у нещасті своїм не кричить?

Но в падането си човек не простира ли ръка и в бедствието си не вика ли?

Чи ж не плакав я за бідарем? Чи за вбогим душа моя не сумувала?

Аз не плаках ли за онзи, който беше в тежки дни, и душата ми не се ли наскърби за сиромаха?

Бо чекав я добра, але лихо прийшло, сподівався я світла, та темнота прийшла...

Добро очаквах — зло дойде; и чаках светлина, но дойде мрак.

Киплять мої нутрощі й не замовкають, зустріли мене дні нещастя,

Врят вътрешностите ми, не почиват; постигнаха ме скръбни дни.

ходжу почорнілий без сонця, на зборі встаю та кричу...

Вървя скърбящ, без слънце; в събранието ставам, викам.

Я став братом шакалам, а струсятам товаришем,

На чакалите аз станах брат и на камилоптиците — другар.

моя шкіра зчорніла та й лупиться з мене, від спекоти спалилися кості мої...

Кожата ми почерня на мен и костите ми изгарят от огън.

І стала жалобою арфа моя, а сопілка моя зойком плачливим...

Арфата ми стана на ридание и флейтата ми — глас на оплаквачи.