Job 7

Хіба чоловік на землі не на службі військовій? І його дні як дні наймита!...

“Yeryüzünde insan yaşamı savaşı andırmıyor mu, Günleri gündelikçinin günlerinden farklı mı?

Як раб, спрагнений тіні, і як наймит чекає заплати за працю свою,

Gölgeyi özleyen köle, Ücretini bekleyen gündelikçi gibi,

так місяці марности дано в спадок мені, та ночі терпіння мені відлічили...

Miras olarak bana boş aylar verildi, Payıma sıkıntılı geceler düştü.

Коли я кладусь, то кажу: Коли встану? І тягнеться вечір, і перевертання із боку на бік їм до ранку...

Yatarken, ‘Ne zaman kalkacağım’ diye düşünüyorum, Ama gece uzadıkça uzuyor, Gün doğana dek dönüp duruyorum.

Зодяглось моє тіло червою та струпами в поросі, шкіра моя затверділа й бридка...

Bedenimi kurt, kabuk kaplamış, Çatlayan derimden irin akıyor.

А дні мої стали швидчіші за ткацького човника, і в марнотній надії минають вони...

“Günlerim dokumacının mekiğinden hızlı, Umutsuz tükenmekte.

Пам'ятай, що життя моє вітер, моє око вже більш не побачить добра...

Ey Tanrı, yaşamımın bir soluk olduğunu anımsa, Gözüm bir daha mutluluk yüzü görmeyecek.

Не побачить мене око того, хто бачив мене, Твої очі поглянуть на мене та немає мене...

Şu anda bana bakan gözler bir daha beni görmeyecek, Senin gözlerin üzerimde olacak, Ama ben yok olacağım.

Як хмара зникає й проходить, так хто сходить в шеол, не виходить,

Bir bulutun dağılıp gitmesi gibi, Ölüler diyarına inen bir daha çıkmaz.

не вертається вже той до дому свого, та й його не пізнає вже місце його...

Bir daha evine dönmez, Bulunduğu yer artık onu tanımaz.

Тож не стримаю я своїх уст, говоритиму в утиску духа свого, нарікати я буду в гіркоті своєї душі:

“Bu yüzden sessiz kalmayacak, İçimdeki sıkıntıyı dile getireceğim; Canımın acısıyla yakınacağım.

Чи я море чи морська потвора, що Ти надо мною сторожу поставив?

Ben deniz ya da deniz canavarı mıyım ki, Başıma bekçi koydun?

Коли я кажу: Нехай постіль потішить мене, хай думки мої ложе моє забере,

Yatağım beni rahatlatır, Döşeğim acılarımı dindirir diye düşündüğümde,

то Ти снами лякаєш мене, і видіннями страшиш мене...

Beni düşlerle korkutuyor, Görümlerle yıldırıyorsun.

І душа моя прагне задушення, смерти хочуть мої кості.

Öyle ki, boğulmayı, Ölmeyi şu yaşama yeğliyorum.

Я обридив життям... Не повіки ж я житиму!... Відпусти ж Ти мене, бо марнота оці мої дні!...

Yaşamımdan tiksiniyor, Sonsuza dek yaşamak istemiyorum; Çek elini benden, çünkü günlerimin anlamı kalmadı.

Що таке чоловік, що його Ти підносиш, що серце Своє прикладаєш до нього?

[] “İnsan ne ki, onu büyütesin, Üzerinde kafa yorasın,

Ти щоранку за ним назираєш, щохвилі його Ти досліджуєш...

Her sabah onu yoklayasın, Her an onu sınayasın?

Як довго від мене ще Ти не відвернешся, не пустиш мене проковтнути хоч слину свою?

Gözünü üzerimden hiç ayırmayacak mısın, Tükürüğümü yutacak kadar bile beni rahat bırakmayacak mısın?

Я згрішив... Що ж я маю робити, о Стороже людський? Чому Ти поклав мене ціллю для Себе, і я стався собі тягарем?

Günah işledimse, ne yaptım sana, Ey insan gözcüsü? Niçin beni kendine hedef seçtin? Sana yük mü oldum?

І чому Ти не простиш мойого гріха, і не відкинеш провини моєї? А тепер я до пороху ляжу, і Ти будеш шукати мене, та немає мене...

Niçin isyanımı bağışlamaz, Suçumu affetmezsin? Çünkü yakında toprağa gireceğim, Beni çok arayacaksın, ama ben artık olmayacağım.”