Job 7

Хіба чоловік на землі не на службі військовій? І його дні як дні наймита!...

Er ikke et menneskes liv på jorden en krigstjeneste, og hans dager som en dagarbeiders dager?

Як раб, спрагнений тіні, і як наймит чекає заплати за працю свою,

Lik en træl som higer efter skygge, og lik en dagarbeider som venter på sin lønn,

так місяці марности дано в спадок мені, та ночі терпіння мені відлічили...

således har jeg fått i eie måneder fulle av nød, og møiefulle netter er falt i min lodd.

Коли я кладусь, то кажу: Коли встану? І тягнеться вечір, і перевертання із боку на бік їм до ранку...

Når jeg legger mig, da sier jeg: Når skal jeg stå op? Og lang blir aftenen, og jeg blir trett av å kaste mig hit og dit inntil morgenlysningen.

Зодяглось моє тіло червою та струпами в поросі, шкіра моя затверділа й бридка...

Mitt kjøtt er klædd med makk og med skorper som av jord; min hud skrukner og brister.

А дні мої стали швидчіші за ткацького човника, і в марнотній надії минають вони...

Mine dager farer hurtigere avsted enn en veverskyttel, og de svinner bort uten håp.

Пам'ятай, що життя моє вітер, моє око вже більш не побачить добра...

Kom i hu at mitt liv er et pust! Aldri mere skal mitt øie se noget godt.

Не побачить мене око того, хто бачив мене, Твої очі поглянуть на мене та немає мене...

Den som nu ser mig, skal ikke mere få øie på mig; når dine øine søker efter mig, er jeg ikke mere.

Як хмара зникає й проходить, так хто сходить в шеол, не виходить,

En sky blir borte og farer avsted; således er det med den som farer ned til dødsriket - han stiger ikke op derfra,

не вертається вже той до дому свого, та й його не пізнає вже місце його...

han vender ikke mere tilbake til sitt hus, og hans sted kjenner ham ikke lenger.

Тож не стримаю я своїх уст, говоритиму в утиску духа свого, нарікати я буду в гіркоті своєї душі:

Så vil da heller ikke jeg legge bånd på min munn; jeg vil tale i min ånds trengsel, jeg vil klage i min sjels bitre smerte.

Чи я море чи морська потвора, що Ти надо мною сторожу поставив?

Er jeg et hav eller et havuhyre, siden du setter vakt over mig?

Коли я кажу: Нехай постіль потішить мене, хай думки мої ложе моє забере,

Når jeg sier: Min seng skal trøste mig, mitt leie skal hjelpe mig å bære min sorg,

то Ти снами лякаєш мене, і видіннями страшиш мене...

da skremmer du mig med drømmer og forferder mig med syner.

І душа моя прагне задушення, смерти хочуть мої кості.

Derfor foretrekker min sjel å kveles - heller døden enn disse avmagrede ben!

Я обридив життям... Не повіки ж я житиму!... Відпусти ж Ти мене, бо марнота оці мої дні!...

Jeg er kjed av dette; jeg lever ikke evindelig; la mig være, for mine dager er et pust.

Що таке чоловік, що його Ти підносиш, що серце Своє прикладаєш до нього?

Hvad er et menneske, at du gir så meget akt på ham og retter dine tanker på ham,

Ти щоранку за ним назираєш, щохвилі його Ти досліджуєш...

at du opsøker ham hver morgen og prøver ham hvert øieblikk?

Як довго від мене ще Ти не відвернешся, не пустиш мене проковтнути хоч слину свою?

Hvor lenge skal det vare før du vender dine øine bort fra mig? Vil du ikke slippe mig til jeg får svelget mitt spytt?

Я згрішив... Що ж я маю робити, о Стороже людський? Чому Ти поклав мене ціллю для Себе, і я стався собі тягарем?

Har jeg syndet, hvad ondt gjorde jeg da mot dig, du menneskevokter? Hvorfor har du gjort mig til skive for dig, så jeg er mig selv til byrde?

І чому Ти не простиш мойого гріха, і не відкинеш провини моєї? А тепер я до пороху ляжу, і Ти будеш шукати мене, та немає мене...

Og hvorfor tilgir du ikke min brøde og forlater mig min misgjerning? For nu må jeg legge mig i støvet; når du søker mig, er jeg ikke mere.