Job 7

Хіба чоловік на землі не на службі військовій? І його дні як дні наймита!...

Eikö ihminen aina pidä oleman sodassa maan päällä; ja hänen päivänsä ovat niinkuin orjan päivät?

Як раб, спрагнений тіні, і як наймит чекає заплати за працю свою,

Niinkuin palvelia halajaa varjoa, ja orja työnsä loppua,

так місяці марности дано в спадок мені, та ночі терпіння мені відлічили...

Niin olen minä minulleni saanut turhat kuukaudet, ja minulla on monta murheellista yötä ollut.

Коли я кладусь, то кажу: Коли встану? І тягнеться вечір, і перевертання із боку на бік їм до ранку...

Kuin minä levätä panin, sanoin minä: Koskahan minä nousen? ja sitte lueskelen, koska ehtoo tullee: minä olen ravittu kävellyksistä hamaan pimeyteen asti.

Зодяглось моє тіло червою та струпами в поросі, шкіра моя затверділа й бридка...

Minun lihani on puetettu madoilla ja maan tomulla; minun nahkani on ahvettunut ja hyljätyksi tullut.

А дні мої стали швидчіші за ткацького човника, і в марнотній надії минають вони...

Minun päiväni ovat lentäneet nopiammasti pois kuin syöstävä ja kuluneet ilman viivytystä.

Пам'ятай, що життя моє вітер, моє око вже більш не побачить добра...

Muista, että minun elämäni on tuuli, ja minun silmäni ei palaja hyvää näkemään.

Не побачить мене око того, хто бачив мене, Твої очі поглянуть на мене та немає мене...

Ja ei yksikään silmä, joka minun nyt näkee, pidä minua enempi näkemän. Sinun silmäs katsokoon minua, sitte minä hukun.

Як хмара зникає й проходить, так хто сходить в шеол, не виходить,

Pilvi raukee ja menee pois: niin myös se, joka menee alas hautaan, ei nouse jälleen,

не вертається вже той до дому свого, та й його не пізнає вже місце його...

Eikä palaja jälleen huoneesensa, ei myös hänen siansa häntä enää tunne.

Тож не стримаю я своїх уст, говоритиму в утиску духа свого, нарікати я буду в гіркоті своєї душі:

Sentähden en minä estä suutani; minä puhun henkeni ahtaudessa, ja juttelen sieluni murheessa.

Чи я море чи морська потвора, що Ти надо мною сторожу поставив?

Olenko minä meri eli valaskala, että sinä minun niin kätket?

Коли я кажу: Нехай постіль потішить мене, хай думки мої ложе моє забере,

Kuin minä ajattelin: minun vuoteeni lohduttaa minun, ja minun kehtoni saattaa minulle levon, koska minä itselleni puhun;

то Ти снами лякаєш мене, і видіннями страшиш мене...

Niin sinä peljätät minua unilla, ja kauhistat minua näyillä,

І душа моя прагне задушення, смерти хочуть мої кості.

Että minun sieluni sois itsensä hirtetyksi, ja minun luuni kuolleiksi.

Я обридив життям... Не повіки ж я житиму!... Відпусти ж Ти мене, бо марнота оці мої дні!...

Minä kauhistun, enkä pyydä silleen elää: lakkaa minusta, sillä minun päiväni ovat turhat.

Що таке чоловік, що його Ти підносиш, що серце Своє прикладаєш до нього?

Mikä on ihminen,ettäs hänen suurena pidät, ja panet hänen sydämees?

Ти щоранку за ним назираєш, щохвилі його Ти досліджуєш...

Sinä etsit häntä joka päivä, ja koettelet häntä aina.

Як довго від мене ще Ти не відвернешся, не пустиш мене проковтнути хоч слину свою?

Miksi et minusta luovu, ja päästä minua, siihen asti että minä sylkeni nielisin?

Я згрішив... Що ж я маю робити, о Стороже людський? Чому Ти поклав мене ціллю для Себе, і я стався собі тягарем?

Minä olen syntiä tehnyt; mitä minun pitää sinulle tekemän, o sinä ihmisten vartia? miksis minun teit sinulles loukkaukseksi ja itselleni kuormaksi?

І чому Ти не простиш мойого гріха, і не відкинеш провини моєї? А тепер я до пороху ляжу, і Ти будеш шукати мене, та немає мене...

Ja miksi et minun pahaa tekoani anna anteeksi ja ota pois minun vääryyttäni? Sillä nyt pitää minun makaaman mullassa: ja jos minua aamulla etsit, niin en minä enää ole.