Job 7

Хіба чоловік на землі не на службі військовій? І його дні як дні наймита!...

Har Mennesket på Jord ej Krigerkår? Som en Daglejers er hans Dage.

Як раб, спрагнений тіні, і як наймит чекає заплати за працю свою,

Som Trællen, der higer efter Skygge som Daglejeren, der venter på Løn,

так місяці марности дано в спадок мені, та ночі терпіння мені відлічили...

så fik jeg Skuffelses Måneder i Arv kvalfulde Nætter til Del.

Коли я кладусь, то кажу: Коли встану? І тягнеться вечір, і перевертання із боку на бік їм до ранку...

Når jeg lægger mig, siger jeg: "Hvornår er det Dag, af jeg kan stå op?" og når jeg står op: "Hvornår er det Kvæld?" Jeg mættes af Uro, til Dagen gryr.

Зодяглось моє тіло червою та струпами в поросі, шкіра моя затверділа й бридка...

Mit Legeme er klædt med Orme og Skorpe, min Hud skrumper ind og væsker.

А дні мої стали швидчіші за ткацького човника, і в марнотній надії минають вони...

Raskere end Skyttelen flyver mine Dage, de svinder bort uden Håb.

Пам'ятай, що життя моє вітер, моє око вже більш не побачить добра...

Kom i Hu, at mit Liv er et Pust, ej mer får mit Øje Lykke at skue!

Не побачить мене око того, хто бачив мене, Твої очі поглянуть на мене та немає мене...

Vennens Øje skal ikke se mig, dit Øje søger mig - jeg er ikke mere.

Як хмара зникає й проходить, так хто сходить в шеол, не виходить,

Som Skyen svinder og trækker bort, bliver den, der synker i Døden, borte,

не вертається вже той до дому свого, та й його не пізнає вже місце його...

han vender ej atter hjem til sit Hus, hans Sted får ham aldrig at se igen.

Тож не стримаю я своїх уст, говоритиму в утиску духа свого, нарікати я буду в гіркоті своєї душі:

Så vil jeg da ej lægge Bånd på min Mund, men tale i Åndens Kvide, sukke i bitter Sjælenød.

Чи я море чи морська потвора, що Ти надо мною сторожу поставив?

Er jeg et Hav, eller er jeg en Drage, siden du sætter Vagt ved mig?

Коли я кажу: Нехай постіль потішить мене, хай думки мої ложе моє забере,

Når jeg tænker, mit Leje skal lindre mig, Sengen lette mit Suk,

то Ти снами лякаєш мене, і видіннями страшиш мене...

da ængster du mig med Drømme, skræmmer mig op ved Syner,

І душа моя прагне задушення, смерти хочуть мої кості.

så min Sjæl vil hellere kvæles. hellere dø end lide.

Я обридив життям... Не повіки ж я житиму!... Відпусти ж Ти мене, бо марнота оці мої дні!...

Nu nok! Jeg lever ej evigt, slip mig, mit Liv er et Pust!

Що таке чоловік, що його Ти підносиш, що серце Своє прикладаєш до нього?

Hvad er et Menneske, at du regner ham og lægger Mærke til ham,

Ти щоранку за ним назираєш, щохвилі його Ти досліджуєш...

hjemsøger ham hver Morgen, ransager ham hvert Øjeblik?

Як довго від мене ще Ти не відвернешся, не пустиш мене проковтнути хоч слину свою?

Når vender du dog dit Øje fra mig, slipper mig, til jeg har sunket mit Spyt?

Я згрішив... Що ж я маю робити, о Стороже людський? Чому Ти поклав мене ціллю для Себе, і я стався собі тягарем?

Har jeg syndet, hvad skader det dig, du, som er Menneskets Vogter? Hvi gjorde du mig til Skive, hvorfor blev jeg dig til Byrde?

І чому Ти не простиш мойого гріха, і не відкинеш провини моєї? А тепер я до пороху ляжу, і Ти будеш шукати мене, та немає мене...

Hvorfor tilgiver du ikke min Synd og lader min Brøde uænset? Snart ligger jeg jo under Mulde, du søger mig - og jeg er ikke mere!