Job 7

Хіба чоловік на землі не на службі військовій? І його дні як дні наймита!...

Zdaliž nemá vyměřeného času člověk na zemi? A dnové jeho jako dnové nájemníka.

Як раб, спрагнений тіні, і як наймит чекає заплати за працю свою,

Jako služebník, kterýž touží po stínu, a jako nájemník, jenž očekává skonání díla svého:

так місяці марности дано в спадок мені, та ночі терпіння мені відлічили...

Tak jsou mi dědičně přivlastněni měsícové marní, a noci plné trápení jsou mi odečteny.

Коли я кладусь, то кажу: Коли встану? І тягнеться вечір, і перевертання із боку на бік їм до ранку...

Jestliže ležím, říkám: Kdy vstanu? A pomine noc? Tak pln bývám myšlení až do svitání.

Зодяглось моє тіло червою та струпами в поросі, шкіра моя затверділа й бридка...

Tělo mé odíno jest červy a strupem i prachem, kůže má puká se a rozpouští.

А дні мої стали швидчіші за ткацького човника, і в марнотній надії минають вони...

Dnové moji rychlejší byli nežli člunek tkadlce, nebo stráveni jsou bez prodlení.

Пам'ятай, що життя моє вітер, моє око вже більш не побачить добра...

Rozpomeň se, ó Pane, že jako vítr jest život můj, a oko mé že více neuzří dobrých věcí,

Не побачить мене око того, хто бачив мене, Твої очі поглянуть на мене та немає мене...

Aniž mne spatří oko, jenž mne vídalo. Oči tvé budou ke mně, a mne již nebude.

Як хмара зникає й проходить, так хто сходить в шеол, не виходить,

Jakož oblak hyne a mizí, tak ten, kterýž sstupuje do hrobu, nevystoupí zase,

не вертається вже той до дому свого, та й його не пізнає вже місце його...

Aniž se opět navrátí do domu svého, aniž ho již více pozná místo jeho.

Тож не стримаю я своїх уст, говоритиму в утиску духа свого, нарікати я буду в гіркоті своєї душі:

Protož nemohuť já zdržeti úst svých, mluvím v ssoužení ducha svého, naříkám v hořkosti duše své.

Чи я море чи морська потвора, що Ти надо мною сторожу поставив?

Zdali jsem já mořem čili velrybem, že jsi mne stráží osadil?

Коли я кажу: Нехай постіль потішить мене, хай думки мої ложе моє забере,

Když myslím: Potěší mne lůže mé, poodejme naříkání mého postel má:

то Ти снами лякаєш мене, і видіннями страшиш мене...

Tedy mne strašíš sny, a viděními děsíš mne,

І душа моя прагне задушення, смерти хочуть мої кості.

Tak že sobě zvoluje zaškrcení duše má, a smrt nad život.

Я обридив життям... Не повіки ж я житиму!... Відпусти ж Ти мене, бо марнота оці мої дні!...

Mrzí mne, nebuduť déle živ. Poodstupiž ode mne, nebo marní jsou dnové moji.

Що таке чоловік, що його Ти підносиш, що серце Своє прикладаєш до нього?

Co jest člověk, že ho sobě tak vážíš, a že tak o něj pečuješ?

Ти щоранку за ним назираєш, щохвилі його Ти досліджуєш...

A že ho navštěvuješ každého jitra, a každé chvíle jej zkušuješ?

Як довго від мене ще Ти не відвернешся, не пустиш мене проковтнути хоч слину свою?

Dokudž se neodvrátíš ode mne, a nedáš mi aspoň polknouti mé sliny?

Я згрішив... Що ж я маю робити, о Стороже людський? Чому Ти поклав мене ціллю для Себе, і я стався собі тягарем?

Zhřešil jsem, což mám učiniti, ó strážce lidský? Proč jsi mne položil za cíl sobě, tak abych sám sobě byl břemenem?

І чому Ти не простиш мойого гріха, і не відкинеш провини моєї? А тепер я до пороху ляжу, і Ти будеш шукати мене, та немає мене...

Nýbrž proč neodejmeš přestoupení mého, a neodpustíš nepravosti mé? Nebo již v zemi lehnu. Potom bys mne i pilně hledal, nebude mne.