Job 7

 En stridsmans liv lever ju människan på jorden,  och hennes dagar äro såsom dagakarlens dagar.

Хіба чоловік на землі не на службі військовій? І його дні як дні наймита!...

 Hon är lik en träl som flämtar efter skugga,  lik en dagakarl som får bida efter sin lön.

Як раб, спрагнений тіні, і як наймит чекає заплати за працю свою,

 Så har jag fått till arvedel månader av elände;  nätter av vedermöda hava blivit min lott.

так місяці марности дано в спадок мені, та ночі терпіння мені відлічили...

 Så snart jag har lagt mig, är min fråga:  »När skall jag då få stå upp?»  Ty aftonen synes mig så lång;  jag är övermätt av oro, innan morgonen har kommit.

Коли я кладусь, то кажу: Коли встану? І тягнеться вечір, і перевертання із боку на бік їм до ранку...

 Med förruttnelsens maskar höljes min kropp,  med en skorpa lik jord;  min hud skrymper samman och faller sönder.

Зодяглось моє тіло червою та струпами в поросі, шкіра моя затверділа й бридка...

 Mina dagar fly snabbare än vävarens spole;  de försvinna utan något hopp.

А дні мої стали швидчіші за ткацького човника, і в марнотній надії минають вони...

 Tänk därpå att mitt liv är en fläkt,  att mitt öga icke mer skall få se någon lycka.

Пам'ятай, що життя моє вітер, моє око вже більш не побачить добра...

 Den nu ser mig, hans öga skall ej vidare skåda mig;  bäst din blick vilar på mig, är jag icke mer.

Не побачить мене око того, хто бачив мене, Твої очі поглянуть на мене та немає мене...

 Såsom ett moln som har försvunnit och gått bort,  så är den som har farit ned i dödsriket;  han kommer ej åter upp därifrån.

Як хмара зникає й проходить, так хто сходить в шеол, не виходить,

 Aldrig mer vänder han tillbaka till sitt hus,  och hans plats vet icke av honom mer.

не вертається вже той до дому свого, та й його не пізнає вже місце його...

 Därför vill jag nu icke lägga band på min mun,  jag vill taga till orda i min andes ångest,  jag vill klaga i min själs bedrövelse.

Тож не стримаю я своїх уст, говоритиму в утиску духа свого, нарікати я буду в гіркоті своєї душі:

 Icke är jag väl ett hav eller ett havsvidunder,  så att du måste sätta ut vakt mot mig?

Чи я море чи морська потвора, що Ти надо мною сторожу поставив?

 När jag hoppas att min bädd skall trösta mig,  att mitt läger skall lindra mitt bekymmer,

Коли я кажу: Нехай постіль потішить мене, хай думки мої ложе моє забере,

 då förfärar du mig genom drömmar,  och med syner förskräcker du mig.

то Ти снами лякаєш мене, і видіннями страшиш мене...

 Nej, hellre vill jag nu bliva kvävd,  hellre dö än vara blott knotor!

І душа моя прагне задушення, смерти хочуть мої кості.

 Jag är led vid detta; aldrig kommer jag åter till liv.  Låt mig vara; mina dagar äro ju fåfänglighet.

Я обридив життям... Не повіки ж я житиму!... Відпусти ж Ти мене, бо марнота оці мої дні!...

 Vad är då en människa, att du gör så stor sak av henne,  aktar på henne så noga,

Що таке чоловік, що його Ти підносиш, що серце Своє прикладаєш до нього?

 synar henne var morgon,  prövar henne vart ögonblick?

Ти щоранку за ним назираєш, щохвилі його Ти досліджуєш...

 Huru länge skall det dröja,  innan du vänder din blick ifrån mig,  lämnar mig i fred ett litet andetag?

Як довго від мене ще Ти не відвернешся, не пустиш мене проковтнути хоч слину свою?

 Om jag än har syndar, vad skadar jag därmed dig,  du människornas bespejare?  Varför har du satt mig till ett mål för dina angrepp  och låtit mig bliva en börda för mig själv?

Я згрішив... Що ж я маю робити, о Стороже людський? Чому Ти поклав мене ціллю для Себе, і я стався собі тягарем?

 Varför vill du icke förlåta mig min överträdelse,  icke tillgiva mig min missgärning?  Nu måste jag ju snart gå till vila i stoftet;  om du söker efter mig, så är jag icke mer.

І чому Ти не простиш мойого гріха, і не відкинеш провини моєї? А тепер я до пороху ляжу, і Ти будеш шукати мене, та немає мене...