Job 7

La vita dell’uomo sulla terra è una milizia; i giorni suoi son simili ai giorni d’un operaio.

Хіба чоловік на землі не на службі військовій? І його дні як дні наймита!...

Come lo schiavo anela l’ombra e come l’operaio aspetta il suo salario,

Як раб, спрагнений тіні, і як наймит чекає заплати за працю свою,

così a me toccan mesi di sciagura, e mi sono assegnate notti di dolore.

так місяці марности дано в спадок мені, та ночі терпіння мені відлічили...

Non appena mi corico, dico: "Quando mi leverò?" Ma la notte si prolunga, e mi sazio d’agitazioni infino all’alba.

Коли я кладусь, то кажу: Коли встану? І тягнеться вечір, і перевертання із боку на бік їм до ранку...

La mia carne è coperta di vermi e di croste terrose, la mia pelle si richiude, poi riprende a suppurare.

Зодяглось моє тіло червою та струпами в поросі, шкіра моя затверділа й бридка...

I miei giorni sen vanno più veloci della spola, si consumano senza speranza.

А дні мої стали швидчіші за ткацького човника, і в марнотній надії минають вони...

Ricordati, che la mia vita e un soffio! L’occhio mio non vedrà più il bene.

Пам'ятай, що життя моє вітер, моє око вже більш не побачить добра...

Lo sguardo di chi ora mi vede non mi potrà più scorgere; gli occhi tuoi mi cercheranno, ma io non sarò più.

Не побачить мене око того, хто бачив мене, Твої очі поглянуть на мене та немає мене...

La nuvola svanisce e si dilegua; così chi scende nel soggiorno de’ morti non ne risalirà;

Як хмара зникає й проходить, так хто сходить в шеол, не виходить,

non tornerà più nella sua casa, e il luogo ove stava non lo riconoscerà più.

не вертається вже той до дому свого, та й його не пізнає вже місце його...

Io, perciò, non terrò chiusa la bocca; nell’angoscia del mio spirito io parlerò, mi lamenterò nell’amarezza dell’anima mia.

Тож не стримаю я своїх уст, говоритиму в утиску духа свого, нарікати я буду в гіркоті своєї душі:

Son io forse il mare o un mostro marino che tu ponga intorno a me una guardia?

Чи я море чи морська потвора, що Ти надо мною сторожу поставив?

Quando dico: "Il mio letto mi darà sollievo, il mio giaciglio allevierà la mia pena",

Коли я кажу: Нехай постіль потішить мене, хай думки мої ложе моє забере,

tu mi sgomenti con sogni, e mi spaventi con visioni;

то Ти снами лякаєш мене, і видіннями страшиш мене...

sicché l’anima mia preferisce soffocare, preferisce a queste ossa la morte.

І душа моя прагне задушення, смерти хочуть мої кості.

Io mi vo struggendo; non vivrò sempre; deh, lasciami stare; i giorni miei non son che un soffio.

Я обридив життям... Не повіки ж я житиму!... Відпусти ж Ти мене, бо марнота оці мої дні!...

Che cosa è l’uomo che tu ne faccia tanto caso, che tu ponga mente ad esso,

Що таке чоловік, що його Ти підносиш, що серце Своє прикладаєш до нього?

e lo visiti ogni mattina e lo metta alla prova ad ogni istante?

Ти щоранку за ним назираєш, щохвилі його Ти досліджуєш...

Quando cesserai di tener lo sguardo fisso su me? Quando mi darai tempo d’inghiottir la mia saliva?

Як довго від мене ще Ти не відвернешся, не пустиш мене проковтнути хоч слину свою?

Se ho peccato, che ho fatto a te, o guardiano degli uomini? Perché hai fatto di me il tuo bersaglio? A tal punto che son divenuto un peso a me stesso?

Я згрішив... Що ж я маю робити, о Стороже людський? Чому Ти поклав мене ціллю для Себе, і я стався собі тягарем?

E perché non perdoni le mie trasgressioni e non cancelli la mia iniquità? Poiché presto giacerò nella polvere; e tu mi cercherai, ma io non sarò più".

І чому Ти не простиш мойого гріха, і не відкинеш провини моєї? А тепер я до пороху ляжу, і Ти будеш шукати мене, та немає мене...