Job 7

Har Mennesket på Jord ej Krigerkår? Som en Daglejers er hans Dage.

Хіба чоловік на землі не на службі військовій? І його дні як дні наймита!...

Som Trællen, der higer efter Skygge som Daglejeren, der venter på Løn,

Як раб, спрагнений тіні, і як наймит чекає заплати за працю свою,

så fik jeg Skuffelses Måneder i Arv kvalfulde Nætter til Del.

так місяці марности дано в спадок мені, та ночі терпіння мені відлічили...

Når jeg lægger mig, siger jeg: "Hvornår er det Dag, af jeg kan stå op?" og når jeg står op: "Hvornår er det Kvæld?" Jeg mættes af Uro, til Dagen gryr.

Коли я кладусь, то кажу: Коли встану? І тягнеться вечір, і перевертання із боку на бік їм до ранку...

Mit Legeme er klædt med Orme og Skorpe, min Hud skrumper ind og væsker.

Зодяглось моє тіло червою та струпами в поросі, шкіра моя затверділа й бридка...

Raskere end Skyttelen flyver mine Dage, de svinder bort uden Håb.

А дні мої стали швидчіші за ткацького човника, і в марнотній надії минають вони...

Kom i Hu, at mit Liv er et Pust, ej mer får mit Øje Lykke at skue!

Пам'ятай, що життя моє вітер, моє око вже більш не побачить добра...

Vennens Øje skal ikke se mig, dit Øje søger mig - jeg er ikke mere.

Не побачить мене око того, хто бачив мене, Твої очі поглянуть на мене та немає мене...

Som Skyen svinder og trækker bort, bliver den, der synker i Døden, borte,

Як хмара зникає й проходить, так хто сходить в шеол, не виходить,

han vender ej atter hjem til sit Hus, hans Sted får ham aldrig at se igen.

не вертається вже той до дому свого, та й його не пізнає вже місце його...

Så vil jeg da ej lægge Bånd på min Mund, men tale i Åndens Kvide, sukke i bitter Sjælenød.

Тож не стримаю я своїх уст, говоритиму в утиску духа свого, нарікати я буду в гіркоті своєї душі:

Er jeg et Hav, eller er jeg en Drage, siden du sætter Vagt ved mig?

Чи я море чи морська потвора, що Ти надо мною сторожу поставив?

Når jeg tænker, mit Leje skal lindre mig, Sengen lette mit Suk,

Коли я кажу: Нехай постіль потішить мене, хай думки мої ложе моє забере,

da ængster du mig med Drømme, skræmmer mig op ved Syner,

то Ти снами лякаєш мене, і видіннями страшиш мене...

så min Sjæl vil hellere kvæles. hellere dø end lide.

І душа моя прагне задушення, смерти хочуть мої кості.

Nu nok! Jeg lever ej evigt, slip mig, mit Liv er et Pust!

Я обридив життям... Не повіки ж я житиму!... Відпусти ж Ти мене, бо марнота оці мої дні!...

Hvad er et Menneske, at du regner ham og lægger Mærke til ham,

Що таке чоловік, що його Ти підносиш, що серце Своє прикладаєш до нього?

hjemsøger ham hver Morgen, ransager ham hvert Øjeblik?

Ти щоранку за ним назираєш, щохвилі його Ти досліджуєш...

Når vender du dog dit Øje fra mig, slipper mig, til jeg har sunket mit Spyt?

Як довго від мене ще Ти не відвернешся, не пустиш мене проковтнути хоч слину свою?

Har jeg syndet, hvad skader det dig, du, som er Menneskets Vogter? Hvi gjorde du mig til Skive, hvorfor blev jeg dig til Byrde?

Я згрішив... Що ж я маю робити, о Стороже людський? Чому Ти поклав мене ціллю для Себе, і я стався собі тягарем?

Hvorfor tilgiver du ikke min Synd og lader min Brøde uænset? Snart ligger jeg jo under Mulde, du søger mig - og jeg er ikke mere!

І чому Ти не простиш мойого гріха, і не відкинеш провини моєї? А тепер я до пороху ляжу, і Ти будеш шукати мене, та немає мене...