Job 7

Zdaliž nemá vyměřeného času člověk na zemi? A dnové jeho jako dnové nájemníka.

Хіба чоловік на землі не на службі військовій? І його дні як дні наймита!...

Jako služebník, kterýž touží po stínu, a jako nájemník, jenž očekává skonání díla svého:

Як раб, спрагнений тіні, і як наймит чекає заплати за працю свою,

Tak jsou mi dědičně přivlastněni měsícové marní, a noci plné trápení jsou mi odečteny.

так місяці марности дано в спадок мені, та ночі терпіння мені відлічили...

Jestliže ležím, říkám: Kdy vstanu? A pomine noc? Tak pln bývám myšlení až do svitání.

Коли я кладусь, то кажу: Коли встану? І тягнеться вечір, і перевертання із боку на бік їм до ранку...

Tělo mé odíno jest červy a strupem i prachem, kůže má puká se a rozpouští.

Зодяглось моє тіло червою та струпами в поросі, шкіра моя затверділа й бридка...

Dnové moji rychlejší byli nežli člunek tkadlce, nebo stráveni jsou bez prodlení.

А дні мої стали швидчіші за ткацького човника, і в марнотній надії минають вони...

Rozpomeň se, ó Pane, že jako vítr jest život můj, a oko mé že více neuzří dobrých věcí,

Пам'ятай, що життя моє вітер, моє око вже більш не побачить добра...

Aniž mne spatří oko, jenž mne vídalo. Oči tvé budou ke mně, a mne již nebude.

Не побачить мене око того, хто бачив мене, Твої очі поглянуть на мене та немає мене...

Jakož oblak hyne a mizí, tak ten, kterýž sstupuje do hrobu, nevystoupí zase,

Як хмара зникає й проходить, так хто сходить в шеол, не виходить,

Aniž se opět navrátí do domu svého, aniž ho již více pozná místo jeho.

не вертається вже той до дому свого, та й його не пізнає вже місце його...

Protož nemohuť já zdržeti úst svých, mluvím v ssoužení ducha svého, naříkám v hořkosti duše své.

Тож не стримаю я своїх уст, говоритиму в утиску духа свого, нарікати я буду в гіркоті своєї душі:

Zdali jsem já mořem čili velrybem, že jsi mne stráží osadil?

Чи я море чи морська потвора, що Ти надо мною сторожу поставив?

Když myslím: Potěší mne lůže mé, poodejme naříkání mého postel má:

Коли я кажу: Нехай постіль потішить мене, хай думки мої ложе моє забере,

Tedy mne strašíš sny, a viděními děsíš mne,

то Ти снами лякаєш мене, і видіннями страшиш мене...

Tak že sobě zvoluje zaškrcení duše má, a smrt nad život.

І душа моя прагне задушення, смерти хочуть мої кості.

Mrzí mne, nebuduť déle živ. Poodstupiž ode mne, nebo marní jsou dnové moji.

Я обридив життям... Не повіки ж я житиму!... Відпусти ж Ти мене, бо марнота оці мої дні!...

Co jest člověk, že ho sobě tak vážíš, a že tak o něj pečuješ?

Що таке чоловік, що його Ти підносиш, що серце Своє прикладаєш до нього?

A že ho navštěvuješ každého jitra, a každé chvíle jej zkušuješ?

Ти щоранку за ним назираєш, щохвилі його Ти досліджуєш...

Dokudž se neodvrátíš ode mne, a nedáš mi aspoň polknouti mé sliny?

Як довго від мене ще Ти не відвернешся, не пустиш мене проковтнути хоч слину свою?

Zhřešil jsem, což mám učiniti, ó strážce lidský? Proč jsi mne položil za cíl sobě, tak abych sám sobě byl břemenem?

Я згрішив... Що ж я маю робити, о Стороже людський? Чому Ти поклав мене ціллю для Себе, і я стався собі тягарем?

Nýbrž proč neodejmeš přestoupení mého, a neodpustíš nepravosti mé? Nebo již v zemi lehnu. Potom bys mne i pilně hledal, nebude mne.

І чому Ти не простиш мойого гріха, і не відкинеш провини моєї? А тепер я до пороху ляжу, і Ти будеш шукати мене, та немає мене...