Job 7

Хіба чоловік на землі не на службі військовій? І його дні як дні наймита!...

Nem rabszolga élete van-é az embernek a földön, és az ő napjai nem olyanok-é, mint a béresnek napjai?

Як раб, спрагнений тіні, і як наймит чекає заплати за працю свою,

A mint a szolga kívánja az árnyékot, és a mint a béres reményli az ő bérét:

так місяці марности дано в спадок мені, та ночі терпіння мені відлічили...

Úgy részesültem én keserves hónapokban, és nyomorúságnak éjszakái jutottak számomra.

Коли я кладусь, то кажу: Коли встану? І тягнеться вечір, і перевертання із боку на бік їм до ранку...

Ha lefekszem, azt mondom: mikor kelek föl? de hosszú az estve, és betelek a hánykolódással *reggeli* szürkületig.

Зодяглось моє тіло червою та струпами в поросі, шкіра моя затверділа й бридка...

Testem férgekkel van fedve és a pornak piszokjával; bőröm összehúzódik és meggennyed.

А дні мої стали швидчіші за ткацького човника, і в марнотній надії минають вони...

Napjaim gyorsabbak voltak a vetélőnél, és most reménység nélkül tünnek el.

Пам'ятай, що життя моє вітер, моє око вже більш не побачить добра...

Emlékezzél meg, hogy az én életem csak egy lehellet, és az én szemem nem lát többé jót.

Не побачить мене око того, хто бачив мене, Твої очі поглянуть на мене та немає мене...

Nem lát engem szem, a mely rám néz; te rám *veted* szemed, de már nem vagyok!

Як хмара зникає й проходить, так хто сходить в шеол, не виходить,

A felhő eltünik és elmegy, így a ki leszáll a *sír*ba, nem jő fel *többé.*

не вертається вже той до дому свого, та й його не пізнає вже місце його...

Nem tér vissza többé az ő hajlékába, és az ő helye nem ismeri őt többé.

Тож не стримаю я своїх уст, говоритиму в утиску духа свого, нарікати я буду в гіркоті своєї душі:

Én sem tartóztatom hát meg az én számat; szólok az én lelkemnek fájdalmában, és panaszkodom az én szívemnek keserűségében.

Чи я море чи морська потвора, що Ти надо мною сторожу поставив?

Tenger vagyok-é én, avagy czethal, hogy őrt állítasz ellenem?

Коли я кажу: Нехай постіль потішить мене, хай думки мої ложе моє забере,

Mikor azt gondolom, megvigasztal engem az én nyoszolyám, megkönnyebbíti panaszolkodásomat az én ágyasházam:

то Ти снами лякаєш мене, і видіннями страшиш мене...

Akkor álmokkal rettentesz meg engem és látásokkal háborítasz meg engem;

І душа моя прагне задушення, смерти хочуть мої кості.

Úgy, hogy inkább választja lelkem a megfojtatást, inkább a halált, mint csontjaimat.

Я обридив життям... Не повіки ж я житиму!... Відпусти ж Ти мене, бо марнота оці мої дні!...

Utálom! Nem akarok örökké élni. Távozzál el tőlem, mert nyomorúság az én életem.

Що таке чоловік, що його Ти підносиш, що серце Своє прикладаєш до нього?

Micsoda az ember, hogy őt ily nagyra becsülöd, és hogy figyelmedet fordítod reá?

Ти щоранку за ним назираєш, щохвилі його Ти досліджуєш...

Meglátogatod őt minden reggel, és minden szempillantásban próbálod őt.

Як довго від мене ще Ти не відвернешся, не пустиш мене проковтнути хоч слину свою?

Míglen nem fordítod el tőlem szemedet, nem távozol csak addig is tőlem, a míg nyálamat lenyelem?

Я згрішив... Що ж я маю робити, о Стороже людський? Чому Ти поклав мене ціллю для Себе, і я стався собі тягарем?

Vétkeztem! Mit cselekedjem én néked, oh embereknek őrizője? Mért tettél ki czéltáblául magadnak? Mért legyek magamnak is terhére.

І чому Ти не простиш мойого гріха, і не відкинеш провини моєї? А тепер я до пороху ляжу, і Ти будеш шукати мене, та немає мене...

És mért nem bocsátod meg vétkemet és nem törlöd el az én bűnömet? Hiszen immár a porban fekszem, és ha keresel engem, nem leszek.