Job 7

Хіба чоловік на землі не на службі військовій? І його дні як дні наймита!...

Nije l' vojska život čovjekov na zemlji? Ne provodi l' dane poput najamnika?

Як раб, спрагнений тіні, і як наймит чекає заплати за працю свою,

Kao što trudan rob za hladom žudi, poput nadničara štono plaću čeka,

так місяці марности дано в спадок мені, та ночі терпіння мені відлічили...

mjeseci jada tako me zapadoše i noći su mučne meni dosuđene.

Коли я кладусь, то кажу: Коли встану? І тягнеться вечір, і перевертання із боку на бік їм до ранку...

Liježuć' mislim svagda: 'Kada ću ustati?' A dižuć se: 'Kada večer dočekati!' I tako se kinjim sve dok se ne smrkne.

Зодяглось моє тіло червою та струпами в поросі, шкіра моя затверділа й бридка...

PÓut moju crvi i blato odjenuše, koža na meni puca i raščinja se.

А дні мої стали швидчіші за ткацького човника, і в марнотній надії минають вони...

Dani moji brže od čunka prođoše, promakoše hitro bez ikakve nade.

Пам'ятай, що життя моє вітер, моє око вже більш не побачить добра...

Spomeni se: život moj je samo lahor i oči mi neće više vidjet' sreće!

Не побачить мене око того, хто бачив мене, Твої очі поглянуть на мене та немає мене...

Prijateljsko oko neće me gledati; pogled svoj u mene upro si te sahnem.

Як хмара зникає й проходить, так хто сходить в шеол, не виходить,

Kao što se oblak gubi i raspline, tko u Šeol siđe, više ne izlazi.

не вертається вже той до дому свого, та й його не пізнає вже місце його...

Domu svome natrag ne vraća se nikad, njegovo ga mjesto više ne poznaje.

Тож не стримаю я своїх уст, говоритиму в утиску духа свого, нарікати я буду в гіркоті своєї душі:

Ustima ja svojim stoga branit' neću, u tjeskobi duha govorit ću sada, u gorčini duše ja ću zajecati.

Чи я море чи морська потвора, що Ти надо мною сторожу поставив?

Zar sam more ili neman morska, pa si stražu nada mnom stavio?

Коли я кажу: Нехай постіль потішить мене, хай думки мої ложе моє забере,

Kažem li: 'Na logu ću se smirit', ležaj će mi olakšati muke',

то Ти снами лякаєш мене, і видіннями страшиш мене...

snovima me prestravljuješ tada, prepadaš me viđenjima mučnim.

І душа моя прагне задушення, смерти хочуть мої кості.

Kamo sreće da mi se zadavit'! Smrt mi je od patnja mojih draža.

Я обридив життям... Не повіки ж я житиму!... Відпусти ж Ти мене, бо марнота оці мої дні!...

Ja ginem i vječno živjet neću; pusti me, tek dah su dani moji!

Що таке чоловік, що його Ти підносиш, що серце Своє прикладаєш до нього?

Što je čovjek da ga toliko ti cijeniš, da je srcu tvojem tako prirastao

Ти щоранку за ним назираєш, щохвилі його Ти досліджуєш...

i svakoga jutra da njega pohodiš i svakoga trena da ga iskušavaš?

Як довго від мене ще Ти не відвернешся, не пустиш мене проковтнути хоч слину свою?

Kada ćeš svoj pogled skinuti sa mene i dati mi barem pljuvačku progutat'?

Я згрішив... Що ж я маю робити, о Стороже людський? Чому Ти поклав мене ціллю для Себе, і я стався собі тягарем?

Ako sam zgriješio, što učinih tebi, o ti koji pomno nadzireš čovjeka? Zašto si k'o metu mene ti uzeo, zbog čega sam tebi na teret postao?

І чому Ти не простиш мойого гріха, і не відкинеш провини моєї? А тепер я до пороху ляжу, і Ти будеш шукати мене, та немає мене...

Zar prijestupa moga ne možeš podnijeti i ne možeš prijeći preko krivnje moje? Jer, malo će proći i u prah ću leći, ti ćeš me tražiti, al' me biti neće."