Job 7

Nem rabszolga élete van-é az embernek a földön, és az ő napjai nem olyanok-é, mint a béresnek napjai?

Хіба чоловік на землі не на службі військовій? І його дні як дні наймита!...

A mint a szolga kívánja az árnyékot, és a mint a béres reményli az ő bérét:

Як раб, спрагнений тіні, і як наймит чекає заплати за працю свою,

Úgy részesültem én keserves hónapokban, és nyomorúságnak éjszakái jutottak számomra.

так місяці марности дано в спадок мені, та ночі терпіння мені відлічили...

Ha lefekszem, azt mondom: mikor kelek föl? de hosszú az estve, és betelek a hánykolódással *reggeli* szürkületig.

Коли я кладусь, то кажу: Коли встану? І тягнеться вечір, і перевертання із боку на бік їм до ранку...

Testem férgekkel van fedve és a pornak piszokjával; bőröm összehúzódik és meggennyed.

Зодяглось моє тіло червою та струпами в поросі, шкіра моя затверділа й бридка...

Napjaim gyorsabbak voltak a vetélőnél, és most reménység nélkül tünnek el.

А дні мої стали швидчіші за ткацького човника, і в марнотній надії минають вони...

Emlékezzél meg, hogy az én életem csak egy lehellet, és az én szemem nem lát többé jót.

Пам'ятай, що життя моє вітер, моє око вже більш не побачить добра...

Nem lát engem szem, a mely rám néz; te rám *veted* szemed, de már nem vagyok!

Не побачить мене око того, хто бачив мене, Твої очі поглянуть на мене та немає мене...

A felhő eltünik és elmegy, így a ki leszáll a *sír*ba, nem jő fel *többé.*

Як хмара зникає й проходить, так хто сходить в шеол, не виходить,

Nem tér vissza többé az ő hajlékába, és az ő helye nem ismeri őt többé.

не вертається вже той до дому свого, та й його не пізнає вже місце його...

Én sem tartóztatom hát meg az én számat; szólok az én lelkemnek fájdalmában, és panaszkodom az én szívemnek keserűségében.

Тож не стримаю я своїх уст, говоритиму в утиску духа свого, нарікати я буду в гіркоті своєї душі:

Tenger vagyok-é én, avagy czethal, hogy őrt állítasz ellenem?

Чи я море чи морська потвора, що Ти надо мною сторожу поставив?

Mikor azt gondolom, megvigasztal engem az én nyoszolyám, megkönnyebbíti panaszolkodásomat az én ágyasházam:

Коли я кажу: Нехай постіль потішить мене, хай думки мої ложе моє забере,

Akkor álmokkal rettentesz meg engem és látásokkal háborítasz meg engem;

то Ти снами лякаєш мене, і видіннями страшиш мене...

Úgy, hogy inkább választja lelkem a megfojtatást, inkább a halált, mint csontjaimat.

І душа моя прагне задушення, смерти хочуть мої кості.

Utálom! Nem akarok örökké élni. Távozzál el tőlem, mert nyomorúság az én életem.

Я обридив життям... Не повіки ж я житиму!... Відпусти ж Ти мене, бо марнота оці мої дні!...

Micsoda az ember, hogy őt ily nagyra becsülöd, és hogy figyelmedet fordítod reá?

Що таке чоловік, що його Ти підносиш, що серце Своє прикладаєш до нього?

Meglátogatod őt minden reggel, és minden szempillantásban próbálod őt.

Ти щоранку за ним назираєш, щохвилі його Ти досліджуєш...

Míglen nem fordítod el tőlem szemedet, nem távozol csak addig is tőlem, a míg nyálamat lenyelem?

Як довго від мене ще Ти не відвернешся, не пустиш мене проковтнути хоч слину свою?

Vétkeztem! Mit cselekedjem én néked, oh embereknek őrizője? Mért tettél ki czéltáblául magadnak? Mért legyek magamnak is terhére.

Я згрішив... Що ж я маю робити, о Стороже людський? Чому Ти поклав мене ціллю для Себе, і я стався собі тягарем?

És mért nem bocsátod meg vétkemet és nem törlöd el az én bűnömet? Hiszen immár a porban fekszem, és ha keresel engem, nem leszek.

І чому Ти не простиш мойого гріха, і не відкинеш провини моєї? А тепер я до пороху ляжу, і Ти будеш шукати мене, та немає мене...