Job 4

فَأجَابَ أَلِيفَازُ التَّيمَانِيُّ وَقَالَ:

І відповів теманянин Еліфаз та й сказав:

«إِنِ امْتَحَنَ أَحَدٌ كَلِمَةً مَعَكَ، فَهَلْ تَسْتَاءُ؟ وَلكِنْ مَنْ يَسْتَطِيعُ الامْتِنَاعَ عَنِ الْكَلاَمِ؟

Коли спробувать слово до тебе, чи мука не буде ще більша? Та хто стримати зможе слова?

هَا أَنْتَ قَدْ أَرْشَدْتَ كَثِيرِينَ، وَشَدَّدْتَ أَيَادِيَ مُرْتَخِيَةً.

Таж ти багатьох був навчав, а руки ослаблі зміцняв,

قَدْ أَقَامَ كَلاَمُكَ الْعَاثِرَ، وَثَبَّتَّ الرُّكَبَ الْمُرْتَعِشَةَ!

того, хто спотикавсь, підіймали слова твої, а коліна тремткі ти зміцняв!

وَالآنَ إِذْ جَاءَ عَلَيْكَ ضَجِرْتَ، إِذْ مَسَّكَ ارْتَعْتَ.

А тепер, як нещастя на тебе найшло, то ти змучився, тебе досягло воно і ти налякався...

أَلَيْسَتْ تَقْوَاكَ هِيَ مُعْتَمَدَكَ، وَرَجَاؤُكَ كَمَالَ طُرُقِكَ؟

Хіба не була богобійність твоя за надію твою, за твоє сподівання невинність доріг твоїх?

اُذْكُرْ: مَنْ هَلَكَ وَهُوَ بَرِيءٌ، وَأَيْنَ أُبِيدَ الْمُسْتَقِيمُونَ؟

Пригадай но, чи гинув невинний, і де праведні вигублені?

كَمَا قَدْ رَأَيْتَ: أَنَّ الْحَارِثِينَ إِثْمًا، وَالزَّارِعِينَ شَقَاوَةً يَحْصُدُونَهَا.

Як я бачив таких, що орали були беззаконня, та сіяли кривду, то й жали її:

بِنَسَمَةِ اللهِ يَبِيدُونَ، وَبِرِيحِ أَنْفِهِ يَفْنَوْنَ.

вони гинуть від подиху Божого, і від духу гнівного Його погибають!

زَمْجَرَةُ الأَسَدِ وَصَوْتُ الزَّئِيرِ وَأَنْيَابُ الأَشْبَالِ تَكَسَّرَتْ.

Левине ричання й рик лютого лева минає, і левчукам вилущаються зуби.

اَللَّيْثُ هَالِكٌ لِعَدَمِ الْفَرِيسَةِ، وَأَشْبَالُ اللَّبْوَةِ تَبَدَّدَتْ.

Гине лев, як немає здобичі, і левенята левиці втікають.

«ثُمَّ إِلَيَّ تَسَلَّلَتْ كَلِمَةٌ، فَقَبِلَتْ أُذُنِي مِنْهَا رِكْزًا.

І закрадається слово до мене, і моє ухо почуло ось дещо від нього.

فِي الْهَوَاجِسِ مِنْ رُؤَى اللَّيْلِ، عِنْدَ وُقُوعِ سَبَاتٍ عَلَى النَّاسِ،

у роздумуваннях над нічними видіннями, коли міцний сон обіймає людей,

أَصَابَنِي رُعْبٌ وَرَعْدَةٌ، فَرَجَفَتْ كُلَّ عِظَامِي.

спіткав мене жах та тремтіння, і багато костей моїх він струсонув,

فَمَرَّتْ رُوحٌ عَلَى وَجْهِي، اقْشَعَرَّ شَعْرُ جَسَدِي.

і дух перейшов по обличчі моїм, стало дуба волосся на тілі моїм...

وَقَفَتْ وَلكِنِّي لَمْ أَعْرِفْ مَنْظَرَهَا، شِبْهٌ قُدَّامَ عَيْنَيَّ. سَمِعْتُ صَوْتًا مُنْخَفِضًا:

Він стояв, але я не пізнав його вигляду, образ навпроти очей моїх був, і тихий голос почув я:

أَالإِنْسَانُ أَبَرُّ مِنَ اللهِ؟ أَمِ الرَّجُلُ أَطْهَرُ مِنْ خَالِقِهِ؟

Хіба праведніша людина за Бога, хіба чоловік за свойого Творця є чистіший?

هُوَذَا عَبِيدُهُ لاَ يَأْتَمِنُهُمْ، وَإِلَى مَلاَئِكَتِهِ يَنْسِبُ حَمَاقَةً،

Таж рабам Своїм Він не йме віри, і накладає вину й на Своїх Анголів!

فَكَمْ بِالْحَرِيِّ سُكَّانُ بُيُوتٍ مِنْ طِينٍ، الَّذِينَ أَسَاسُهُمْ فِي التُّرَابِ، وَيُسْحَقُونَ مِثْلَ الْعُثِّ؟

Що ж тоді мешканці глиняних хат, що в поросі їхня основа? Як міль, вони будуть розчавлені!

بَيْنَ الصَّبَاحِ وَالْمَسَاءِ يُحَطَّمُونَ. بِدُونِ مُنْتَبِهٍ إِلَيْهِمْ إِلَى الأَبَدِ يَبِيدُونَ.

Вони товчені зранку до вечора, і без помочі гинуть назавжди...

أَمَا انْتُزِعَتْ مِنْهُمْ طُنُبُهُمْ؟ يَمُوتُونَ بِلاَ حِكْمَةٍ.

Слава їхня минається з ними, вони помирають не в мудрості!...