Job 10

Життя моє стало бридке для моєї душі... Нехай нарікання своє я на себе пущу, нехай говорю я в гіркоті своєї душі!

“Yaşamımdan usandım, Özgürce yakınacak, İçimdeki acıyla konuşacağım.

Скажу Богові я: Не осуджуй мене! Повідом же мене, чого став Ти зо мною на прю?

Tanrı’ya: Beni suçlama diyeceğim, Ama söyle, niçin benimle çekişiyorsun.

Чи це добре Тобі, що Ти гнобиш мене, що погорджуєш творивом рук Своїх, а раду безбожних освітлюєш?

Hoşuna mı gidiyor gaddarlık etmek, Kendi ellerinin emeğini reddedip Kötülerin tasarılarını onaylamak?

Хіба маєш Ти очі тілесні? Чи Ти бачиш так само, як бачить людина людину?

Sende insan gözü mü var? İnsanın gördüğü gibi mi görüyorsun?

Хіба Твої дні як дні людські, чи літа Твої як дні мужа,

Günlerin ölümlü birinin günleri gibi, Yılların insanın yılları gibi mi ki,

що шукаєш провини моєї й вивідуєш гріх мій,

Suçumu arıyor, Günahımı araştırıyorsun?

хоч відаєш Ти, що я не беззаконник, та нема, хто б мене врятував від Твоєї руки?

Kötü olmadığımı, Senin elinden beni kimsenin kurtaramayacağını biliyorsun.

Твої руки створили мене і вчинили мене, потім Ти обернувся і губиш мене...

“Senin ellerin bana biçim verdi, beni yarattı, Şimdi dönüp beni yok mu edeceksin?

Пам'ятай, що мов глину мене обробив Ти, і в порох мене обертаєш.

Lütfen anımsa, balçık gibi bana sen biçim verdin, Beni yine toprağa mı döndüreceksin?

Чи не ллєш мене, мов молоко, і не згустив Ти мене, мов на сир?

Beni süt gibi dökmedin mi, Peynir gibi katılaştırmadın mı?

Ти шкірою й тілом мене зодягаєш, і сплів Ти мене із костей та із жил.

Bana et ve deri giydirdin, Beni kemiklerle, sinirlerle ördün.

Життя й милість подав Ти мені, а опіка Твоя стерегла мого духа.

Bana yaşam verdin, sevgi gösterdin, İlgin ruhumu korudu.

А оце заховав Ти у серці Своєму, я знаю, що є воно в Тебе:

“Ama bunları yüreğinde gizledin, Biliyorum aklındakini:

якщо я грішу, Ти мене стережеш, та з провини моєї мене не очищуєш...

Günah işleseydim, beni gözlerdin, Suçumu cezasız bırakmazdın.

Якщо я провинюся, то горе мені! А якщо я невинний, не смію підняти свою голову, ситий стидом та напоєний горем своїм!...

Suçluysam, vay başıma! Suçsuzken bile başımı kaldıramıyorum, Çünkü utanç doluyum, çaresizim.

А коли піднесеться вона, то Ти ловиш мене, як той лев, і знову предивно зо мною поводишся:

Başımı kaldırsam, aslan gibi beni avlar, Şaşılası gücünü yine gösterirsin üstümde.

поновлюєш свідків Своїх проти мене, помножуєш гнів Свій на мене, військо за військом на мене Ти шлеш...

Bana karşı yeni tanıklar çıkarır, Öfkeni artırırsın. Orduların dalga dalga üzerime geliyor.

І нащо з утроби Ти вивів мене? Я був би помер, і жоднісіньке око мене не побачило б,

“Niçin doğmama izin verdin? Keşke ölseydim, hiçbir göz beni görmeden!

як нібито не існував був би я, перейшов би з утроби до гробу...

Hiç var olmamış olurdum, Rahimden mezara taşınırdım.

Отож, дні мої нечисленні, перестань же, й від мене вступись, і нехай не турбуюся я бодай трохи,

Birkaç günlük ömrüm kalmadı mı? Beni rahat bırak da biraz yüzüm gülsün;

поки я не піду й не вернуся! до краю темноти та смертної тіні,

Dönüşü olmayan yere gitmeden önce, Karanlık ve ölüm gölgesi diyarına,

до темного краю, як морок, до тьмяного краю, в якому порядків нема, і де світло, як темрява...

Zifiri karanlık diyarına, Ölüm gölgesi, kargaşa diyarına, Aydınlığın karanlığı andırdığı yere.”