Job 14

Людина, що від жінки народжена, короткоденна та повна печалями:

“İnsanı kadın doğurur, Günleri sayılı ve sıkıntı doludur.

вона виходить, як квітка й зів'яне, і втікає, мов тінь, і не зостається...

Çiçek gibi açıp solar, Gölge gibi gelip geçer.

І на такого Ти очі Свої відкриваєш, і водиш на суд із Собою його!

Gözlerini böyle birine mi dikiyorsun, Yargılamak için önüne çağırıyorsun?

Хто чистого вивести може з нечистого? Ані один!

Kim temizi kirliden çıkarabilir? Hiç kimse!

Якщо визначені його дні, число його місяців в Тебе, якщо Ти призначив для нього мету, що її не перейде,

Madem insanın günleri belirlenmiş, Aylarının sayısı saptanmış, Sınır koymuşsun, öteye geçemez;

відвернися від нього і він заспокоїться, і буде він тішитися своїм днем, як той наймит...

Gözünü ondan ayır da, Çalışma saatini dolduran gündelikçi gibi rahat etsin.

Бо дерево має надію: якщо буде стяте, то силу отримає знову, і парост його не загине;

“Oysa bir ağaç için umut vardır, Kesilse, yeniden sürgün verir, Eksilmez filizleri.

якщо постаріє в землі його корінь і в поросі вмре його пень,

Kökü yerde kocasa, Kütüğü toprakta ölse bile,

то від водного запаху знов зацвіте, і пустить галуззя, немов саджанець!

Su kokusu alır almaz filizlenir, Bir fidan gibi dal budak salar.

А помре чоловік і зникає, а сконає людина то де ж вона є?...

İnsan ise ölüp yok olur, Son soluğunu verir ve her şey biter.

Як вода витікає із озера, а річка спадає та сохне,

Suyu akıp giden göl Ya da kuruyan ırmak nasıl çöle dönerse,

так і та людина покладеться й не встане, аж до закінчення неба не збудяться люди та не прокинуться зо сну свого...

İnsan da öyle, yatar, bir daha kalkmaz, Gökler yok oluncaya dek uyanmaz, Uyandırılmaz.

О, якби Ти в шеолі мене заховав, коли б Ти мене приховав, аж поки минеться Твій гнів, коли б час Ти призначив мені, та й про мене згадав!

“Keşke beni ölüler diyarına gizlesen, Öfken geçinceye dek saklasan, Bana bir süre versen de, beni sonra anımsasan.

Як помре чоловік, то чи він оживе? Буду мати надію по всі дні свойого життя, аж поки не прийде заміна для мене!

İnsan ölür de dirilir mi? Başka biri nöbetimi devralıncaya dek Savaş boyunca umutla beklerdim.

Кликав би Ти, то я відповів би Тобі, за чин Своїх рук сумував би,

Sen çağırırdın, ben yanıtlardım, Ellerinle yaptığın yaratığı özlerdin.

бо кроки мої рахував би тепер, а мойого гріха не стеріг би,

O zaman adımlarımı sayar, Günahımın hesabını tutmazdın.

провина моя була б запечатана в вузлику, і Ти закрив би моє беззаконня...

İsyanımı torbaya koyup mühürler, Suçumu örterdin.

Але гора справді впаде, а скеля зсувається з місця свого,

“Ama dağın yıkılıp çöktüğü, Kayanın yerinden taşındığı,

каміння стирає вода, її злива сполощує порох землі, так надію того Ти губиш...

Suyun taşı aşındırdığı, Selin toprağı sürükleyip götürdüğü gibi, İnsanın umudunu yok ediyorsun.

Ти силою схопиш назавжди його, і відходить, Ти міняєш обличчя його й відсилаєш його...

Onu hep yenersin, yok olup gider, Çehresini değiştirir, uzağa gönderirsin.

Чи сини його славні, того він не знає, чи в прикрому стані того він не відає...

Oğulları saygı görür, onun haberi olmaz, Aşağılanırlar, anlamaz.

Боліє він тільки тоді, коли тіло на ньому, коли в ньому душа тоді тужить..

Ancak kendi canının acısını duyar, Yalnız kendisi için yas tutar.”