Job 14

Людина, що від жінки народжена, короткоденна та повна печалями:
انسان که از زن زاییده می‌شود، عمرش کوتاه و سراسر زحمت است.
вона виходить, як квітка й зів'яне, і втікає, мов тінь, і не зостається...
همچون گُل می‌شکفد و بزودی پژمرده می‌شود و مانند سایه‌ای زودگذر و ناپایدار است.
І на такого Ти очі Свої відкриваєш, і водиш на суд із Собою його!
پس ای خدا، چرا بر چنین موجودی این‌قدر سخت می‌گیری و از او بازخواست می‌‌کنی؟
Хто чистого вивести може з нечистого? Ані один!
هیچ‌کس نمی‌تواند از یک چیز ناپاک چیزی پاک به دست آورد.
Якщо визначені його дні, число його місяців в Тебе, якщо Ти призначив для нього мету, що її не перейде,
طول عمر و شمارهٔ ماههای عمرش را تو از پیش تعیین نموده‌ای و کسی نمی‌تواند آن را تغییر بدهد.
відвернися від нього і він заспокоїться, і буде він тішитися своїм днем, як той наймит...
پس از خطای او چشم بپوش و او را به حال خودش بگذار تا پیش از اینکه با زندگی وداع کند، لحظه‌ای آسوده باشد.
Бо дерево має надію: якщо буде стяте, то силу отримає знову, і парост його не загине;
برای یک درخت این امید هست که اگر قطع گردد، دوباره سبز شود و شاخه‌های تازهٔ دیگری بیاورد.
якщо постаріє в землі його корінь і в поросі вмре його пень,
هرچند ریشه‌اش در زمین کهنه شود و تنه‌اش در خاک بپوسد،
то від водного запаху знов зацвіте, і пустить галуззя, немов саджанець!
بازهم وقتی‌که آب به آن برسد، مثل یک نهال تازه جوانه می‌زند و شکوفه می‌آورد.
А помре чоловік і зникає, а сконає людина то де ж вона є?...
امّا انسان وقتی‌که مُرد فاسد می‌شود و از بین می‌رود و کجایند آنها؟
Як вода витікає із озера, а річка спадає та сохне,
مانند آب دریا که بخار می‌شود و رودخانه‌ای که خشک می‌گردد،
так і та людина покладеться й не встане, аж до закінчення неба не збудяться люди та не прокинуться зо сну свого...
انسان هم به خواب ابدی فرو می‌رود و تا نیست شدن آسمانها برنمی‌خیزد و کسی او را بیدار نمی‌کند.
О, якби Ти в шеолі мене заховав, коли б Ти мене приховав, аж поки минеться Твій гнів, коли б час Ти призначив мені, та й про мене згадав!
ای کاش مرا تا وقتی‌که غضبت فرو نشیند در زیر خاک پنهان می‌کردی؛ و باز مرا در یک زمان معیّن دوباره به یاد می‌آوردی.
Як помре чоловік, то чи він оживе? Буду мати надію по всі дні свойого життя, аж поки не прийде заміна для мене!
وقتی انسان می‌میرد، آیا دوباره زنده می‌شود؟ امّا من در انتظار آن هستم که روزهای سخت زندگی‌ام پایان یابد و دوران شادکامی فرا رسد.
Кликав би Ти, то я відповів би Тобі, за чин Своїх рук сумував би,
آن وقت تو مرا صدا می‌زنی و من جواب می‌دهم و تو از دیدن این مخلوقت خوشحال می‌شوی.
бо кроки мої рахував би тепер, а мойого гріха не стеріг би,
تو مراقب هر قدم من می‌باشی و گناهانم را در نظر نمی‌گیری.
провина моя була б запечатана в вузлику, і Ти закрив би моє беззаконня...
مرا از گناه پاک می‌سازی و خطاهایم را می‌پوشانی.
Але гора справді впаде, а скеля зсувається з місця свого,
زمانی می‌رسد که کوهها فرو می‌ریزند و از بین می‌روند. سنگها از جایشان کنده می‌شوند،
каміння стирає вода, її злива сполощує порох землі, так надію того Ти губиш...
آب، سنگها را می‌ساید و سیلابها خاک زمین را می‌شوید. به همین ترتیب تمام امیدهای انسان را نقش برآب می‌سازی.
Ти силою схопиш назавжди його, і відходить, Ти міняєш обличчя його й відсилаєш його...
تو بر او غالب می‌شوی، و او را به چنگ مرگ می‌فرستی و برای ابد از بین می‌بری.
Чи сини його славні, того він не знає, чи в прикрому стані того він не відає...
اگر فرزندانش به جاه و جلال برسند، او آگاه نمی‌شود و هرگاه خوار و حقیر گردند، بازهم بی‌اطّلاع می‌ماند.
Боліє він тільки тоді, коли тіло на ньому, коли в ньому душа тоді тужить..
او فقط درد خود را احساس می‌کند و برای خود ماتم می‌گیرد.