Job 14

Людина, що від жінки народжена, короткоденна та повна печалями:

Člověk narozený z ženy jest krátkého věku a plný lopotování.

вона виходить, як квітка й зів'яне, і втікає, мов тінь, і не зостається...

Jako květ vychází a podťat bývá, a utíká jako stín, a netrvá.

І на такого Ти очі Свої відкриваєш, і водиш на суд із Собою його!

A však i na takového otvíráš oko své, a mne uvodíš k soudu s sebou.

Хто чистого вивести може з нечистого? Ані один!

Kdo toho dokáže, aby čistý z nečistého pošel? Ani jeden.

Якщо визначені його дні, число його місяців в Тебе, якщо Ти призначив для нього мету, що її не перейде,

Poněvadž vyměřeni jsou dnové jeho, počet měsíců jeho u tebe, a cíles jemu položil, kterýchž by nepřekračoval:

відвернися від нього і він заспокоїться, і буде він тішитися своїм днем, як той наймит...

Odvrať se od něho, ať oddechne sobě, a zatím aby přečekal jako nájemník den svůj.

Бо дерево має надію: якщо буде стяте, то силу отримає знову, і парост його не загине;

O stromu zajisté jest naděje, by i podťat byl, že se zase zotaví, a výstřelek jeho nevyhyne,

якщо постаріє в землі його корінь і в поросі вмре його пень,

By se pak i sstaral v zemi kořen jeho, a v prachu již jako umřel peň jeho:

то від водного запаху знов зацвіте, і пустить галуззя, немов саджанець!

Avšak jakž počije vláhy, zase se pučí, a zahustí jako keř.

А помре чоловік і зникає, а сконає людина то де ж вона є?...

Ale člověk umírá, mdlobou přemožen jsa, a když vypustí duši člověk, kam se poděl?

Як вода витікає із озера, а річка спадає та сохне,

Jakož ucházejí vody z jezera, a řeka opadá a vysychá:

так і та людина покладеться й не встане, аж до закінчення неба не збудяться люди та не прокинуться зо сну свого...

Tak člověk, když lehne, nevstává zase dotud, dokudž nebes stává. Nebývajíť vzbuzeni lidé, aniž se probuzují ze sna svého.

О, якби Ти в шеолі мене заховав, коли б Ти мене приховав, аж поки минеться Твій гнів, коли б час Ти призначив мені, та й про мене згадав!

Ó kdybys mne v hrobě schoval, a skryl mne, dokudž by nebyl odvrácen hněv tvůj, ulože mi cíl, abys se rozpomenul na mne.

Як помре чоловік, то чи він оживе? Буду мати надію по всі дні свойого життя, аж поки не прийде заміна для мене!

Když umře člověk, zdaliž zase ožive? Po všecky tedy dny vyměřeného času svého očekávati budu, až přijde proměna při mně.

Кликав би Ти, то я відповів би Тобі, за чин Своїх рук сумував би,

Zavoláš, a já se ohlásím tobě, díla rukou svých budeš žádostiv,

бо кроки мої рахував би тепер, а мойого гріха не стеріг би,

Ačkoli nyní kroky mé počítáš, aniž shovíváš hříchům mým,

провина моя була б запечатана в вузлику, і Ти закрив би моє беззаконня...

Ale zapečetěné maje jako v pytlíku přestoupení mé, ještě přikládáš k nepravosti mé.

Але гора справді впаде, а скеля зсувається з місця свого,

Jistě že jako hora padnuc, rozdrobuje se, a skála odsedá z místa svého,

каміння стирає вода, її злива сполощує порох землі, так надію того Ти губиш...

Jako kamení stírá voda, a povodní zachvacuje, což z prachu zemského samo od sebe roste: tak i ty naději člověka v nic obracíš.

Ти силою схопиш назавжди його, і відходить, Ти міняєш обличчя його й відсилаєш його...

Přemáháš jej ustavičně, tak aby odjíti musil; proměňuješ tvář jeho, a propouštíš jej.

Чи сини його славні, того він не знає, чи в прикрому стані того він не відає...

Budou-li slavní synové jeho, nic neví; pakli v potupě, nic o ně nepečuje.

Боліє він тільки тоді, коли тіло на ньому, коли в ньому душа тоді тужить..

Toliko tělo jeho, dokudž živ jest, bolestí okouší, a duše jeho v něm kvílí.