Job 14

 Människan, av kvinna född,  lever en liten tid och mättas av oro;

Людина, що від жінки народжена, короткоденна та повна печалями:

 lik ett blomster växer hon upp och vissnar bort,  hon flyr undan såsom skuggan och har intet bestånd.

вона виходить, як квітка й зів'яне, і втікає, мов тінь, і не зостається...

 Och till att vakta på en sådan upplåter du dina ögon,  ja, du drager mig till doms inför dig.

І на такого Ти очі Свої відкриваєш, і водиш на суд із Собою його!

 Som om en ren skulle kunna framgå av en oren!  Sådant kan ju aldrig ske.

Хто чистого вивести може з нечистого? Ані один!

 Äro nu människans dagar oryggligt bestämda,  hennes månaders antal fastställt av dig,  har du utstakat en gräns som hon ej kan överskrida,

Якщо визначені його дні, число його місяців в Тебе, якщо Ти призначив для нього мету, що її не перейде,

 vänd då din blick ifrån henne och unna henne ro,  låt henne njuta en dagakarls glädje av sin dag.

відвернися від нього і він заспокоїться, і буде він тішитися своїм днем, як той наймит...

 För ett träd finnes ju kvar något hopp;  hugges det än ned, kan det åter skjuta skott,  och telningar behöva ej fattas därpå.

Бо дерево має надію: якщо буде стяте, то силу отримає знову, і парост його не загине;

 Om än dess rot tynar hän i jorden  och dess stubbe dör bort i mullen,

якщо постаріє в землі його корінь і в поросі вмре його пень,

 så kan det grönska upp genom vattnets ångor  och skjuta grenar lik ett nyplantat träd.

то від водного запаху знов зацвіте, і пустить галуззя, немов саджанець!

 Men om en man dör, så ligger han där slagen;  om en människa har givit upp andan, var finnes hon då mer?

А помре чоловік і зникає, а сконає людина то де ж вона є?...

 Såsom när vattnet har förrunnit ur en sjö,  och såsom när en flod har sinat bort och uttorkat,

Як вода витікає із озера, а річка спадає та сохне,

 så ligger mannen där och står ej mer upp,  han vaknar icke åter, så länge himmelen varar;  aldrig väckes han upp ur sin sömn.

так і та людина покладеться й не встане, аж до закінчення неба не збудяться люди та не прокинуться зо сну свого...

 Ack, att du ville gömma mig i dödsriket,  fördölja mig, till dess din vrede hade upphört,  staka ut för mig en tidsgräns och sedan tänka på mig --

О, якби Ти в шеолі мене заховав, коли б Ти мене приховав, аж поки минеться Твій гнів, коли б час Ти призначив мені, та й про мене згадав!

 fastän ju ingen kan få liv, när han en gång är död!  Då skulle jag hålla min stridstid ut,  ända till dess att min avlösning komme.

Як помре чоловік, то чи він оживе? Буду мати надію по всі дні свойого життя, аж поки не прийде заміна для мене!

 Du skulle då ropa på mig,  och jag skulle svara dig;  efter dina händers verk skulle du längta;

Кликав би Ти, то я відповів би Тобі, за чин Своїх рук сумував би,

 ja, du skulle då räkna mina steg,  du skulle ej akta på min synd.

бо кроки мої рахував би тепер, а мойого гріха не стеріг би,

 I en förseglad pung låge då min överträdelse,  och du överskylde min missgärning.

провина моя була б запечатана в вузлику, і Ти закрив би моє беззаконня...

 Men såsom själva berget faller och förvittrar,  och såsom klippan flyttas ifrån sin plats,

Але гора справді впаде, а скеля зсувається з місця свого,

 såsom stenar nötas sönder genom vattnet,  och såsom mullen sköljes bort av dess flöden,  så gör du ock människans hopp om intet.

каміння стирає вода, її злива сполощує порох землі, так надію того Ти губиш...

 Du slår henne ned för alltid, och hon far hädan;  du förvandlar hennes ansikte och driver henne bort.

Ти силою схопиш назавжди його, і відходить, Ти міняєш обличчя його й відсилаєш його...

 Om hennes barn komma till ära, så känner hon det icke;  om de sjunka ned till ringhet, så aktar hon dock ej på dem.

Чи сини його славні, того він не знає, чи в прикрому стані того він не відає...

 Hennes kropp känner blott sin egen plåga,  hennes själ blott den sorg hon själv får förnimma.

Боліє він тільки тоді, коли тіло на ньому, коли в ньому душа тоді тужить..