Job 7

“Yeryüzünde insan yaşamı savaşı andırmıyor mu, Günleri gündelikçinin günlerinden farklı mı?

Хіба чоловік на землі не на службі військовій? І його дні як дні наймита!...

Gölgeyi özleyen köle, Ücretini bekleyen gündelikçi gibi,

Як раб, спрагнений тіні, і як наймит чекає заплати за працю свою,

Miras olarak bana boş aylar verildi, Payıma sıkıntılı geceler düştü.

так місяці марности дано в спадок мені, та ночі терпіння мені відлічили...

Yatarken, ‘Ne zaman kalkacağım’ diye düşünüyorum, Ama gece uzadıkça uzuyor, Gün doğana dek dönüp duruyorum.

Коли я кладусь, то кажу: Коли встану? І тягнеться вечір, і перевертання із боку на бік їм до ранку...

Bedenimi kurt, kabuk kaplamış, Çatlayan derimden irin akıyor.

Зодяглось моє тіло червою та струпами в поросі, шкіра моя затверділа й бридка...

“Günlerim dokumacının mekiğinden hızlı, Umutsuz tükenmekte.

А дні мої стали швидчіші за ткацького човника, і в марнотній надії минають вони...

Ey Tanrı, yaşamımın bir soluk olduğunu anımsa, Gözüm bir daha mutluluk yüzü görmeyecek.

Пам'ятай, що життя моє вітер, моє око вже більш не побачить добра...

Şu anda bana bakan gözler bir daha beni görmeyecek, Senin gözlerin üzerimde olacak, Ama ben yok olacağım.

Не побачить мене око того, хто бачив мене, Твої очі поглянуть на мене та немає мене...

Bir bulutun dağılıp gitmesi gibi, Ölüler diyarına inen bir daha çıkmaz.

Як хмара зникає й проходить, так хто сходить в шеол, не виходить,

Bir daha evine dönmez, Bulunduğu yer artık onu tanımaz.

не вертається вже той до дому свого, та й його не пізнає вже місце його...

“Bu yüzden sessiz kalmayacak, İçimdeki sıkıntıyı dile getireceğim; Canımın acısıyla yakınacağım.

Тож не стримаю я своїх уст, говоритиму в утиску духа свого, нарікати я буду в гіркоті своєї душі:

Ben deniz ya da deniz canavarı mıyım ki, Başıma bekçi koydun?

Чи я море чи морська потвора, що Ти надо мною сторожу поставив?

Yatağım beni rahatlatır, Döşeğim acılarımı dindirir diye düşündüğümde,

Коли я кажу: Нехай постіль потішить мене, хай думки мої ложе моє забере,

Beni düşlerle korkutuyor, Görümlerle yıldırıyorsun.

то Ти снами лякаєш мене, і видіннями страшиш мене...

Öyle ki, boğulmayı, Ölmeyi şu yaşama yeğliyorum.

І душа моя прагне задушення, смерти хочуть мої кості.

Yaşamımdan tiksiniyor, Sonsuza dek yaşamak istemiyorum; Çek elini benden, çünkü günlerimin anlamı kalmadı.

Я обридив життям... Не повіки ж я житиму!... Відпусти ж Ти мене, бо марнота оці мої дні!...

[] “İnsan ne ki, onu büyütesin, Üzerinde kafa yorasın,

Що таке чоловік, що його Ти підносиш, що серце Своє прикладаєш до нього?

Her sabah onu yoklayasın, Her an onu sınayasın?

Ти щоранку за ним назираєш, щохвилі його Ти досліджуєш...

Gözünü üzerimden hiç ayırmayacak mısın, Tükürüğümü yutacak kadar bile beni rahat bırakmayacak mısın?

Як довго від мене ще Ти не відвернешся, не пустиш мене проковтнути хоч слину свою?

Günah işledimse, ne yaptım sana, Ey insan gözcüsü? Niçin beni kendine hedef seçtin? Sana yük mü oldum?

Я згрішив... Що ж я маю робити, о Стороже людський? Чому Ти поклав мене ціллю для Себе, і я стався собі тягарем?

Niçin isyanımı bağışlamaz, Suçumu affetmezsin? Çünkü yakında toprağa gireceğim, Beni çok arayacaksın, ama ben artık olmayacağım.”

І чому Ти не простиш мойого гріха, і не відкинеш провини моєї? А тепер я до пороху ляжу, і Ти будеш шукати мене, та немає мене...