Job 14

“İnsanı kadın doğurur, Günleri sayılı ve sıkıntı doludur.

Людина, що від жінки народжена, короткоденна та повна печалями:

Çiçek gibi açıp solar, Gölge gibi gelip geçer.

вона виходить, як квітка й зів'яне, і втікає, мов тінь, і не зостається...

Gözlerini böyle birine mi dikiyorsun, Yargılamak için önüne çağırıyorsun?

І на такого Ти очі Свої відкриваєш, і водиш на суд із Собою його!

Kim temizi kirliden çıkarabilir? Hiç kimse!

Хто чистого вивести може з нечистого? Ані один!

Madem insanın günleri belirlenmiş, Aylarının sayısı saptanmış, Sınır koymuşsun, öteye geçemez;

Якщо визначені його дні, число його місяців в Тебе, якщо Ти призначив для нього мету, що її не перейде,

Gözünü ondan ayır da, Çalışma saatini dolduran gündelikçi gibi rahat etsin.

відвернися від нього і він заспокоїться, і буде він тішитися своїм днем, як той наймит...

“Oysa bir ağaç için umut vardır, Kesilse, yeniden sürgün verir, Eksilmez filizleri.

Бо дерево має надію: якщо буде стяте, то силу отримає знову, і парост його не загине;

Kökü yerde kocasa, Kütüğü toprakta ölse bile,

якщо постаріє в землі його корінь і в поросі вмре його пень,

Su kokusu alır almaz filizlenir, Bir fidan gibi dal budak salar.

то від водного запаху знов зацвіте, і пустить галуззя, немов саджанець!

İnsan ise ölüp yok olur, Son soluğunu verir ve her şey biter.

А помре чоловік і зникає, а сконає людина то де ж вона є?...

Suyu akıp giden göl Ya da kuruyan ırmak nasıl çöle dönerse,

Як вода витікає із озера, а річка спадає та сохне,

İnsan da öyle, yatar, bir daha kalkmaz, Gökler yok oluncaya dek uyanmaz, Uyandırılmaz.

так і та людина покладеться й не встане, аж до закінчення неба не збудяться люди та не прокинуться зо сну свого...

“Keşke beni ölüler diyarına gizlesen, Öfken geçinceye dek saklasan, Bana bir süre versen de, beni sonra anımsasan.

О, якби Ти в шеолі мене заховав, коли б Ти мене приховав, аж поки минеться Твій гнів, коли б час Ти призначив мені, та й про мене згадав!

İnsan ölür de dirilir mi? Başka biri nöbetimi devralıncaya dek Savaş boyunca umutla beklerdim.

Як помре чоловік, то чи він оживе? Буду мати надію по всі дні свойого життя, аж поки не прийде заміна для мене!

Sen çağırırdın, ben yanıtlardım, Ellerinle yaptığın yaratığı özlerdin.

Кликав би Ти, то я відповів би Тобі, за чин Своїх рук сумував би,

O zaman adımlarımı sayar, Günahımın hesabını tutmazdın.

бо кроки мої рахував би тепер, а мойого гріха не стеріг би,

İsyanımı torbaya koyup mühürler, Suçumu örterdin.

провина моя була б запечатана в вузлику, і Ти закрив би моє беззаконня...

“Ama dağın yıkılıp çöktüğü, Kayanın yerinden taşındığı,

Але гора справді впаде, а скеля зсувається з місця свого,

Suyun taşı aşındırdığı, Selin toprağı sürükleyip götürdüğü gibi, İnsanın umudunu yok ediyorsun.

каміння стирає вода, її злива сполощує порох землі, так надію того Ти губиш...

Onu hep yenersin, yok olup gider, Çehresini değiştirir, uzağa gönderirsin.

Ти силою схопиш назавжди його, і відходить, Ти міняєш обличчя його й відсилаєш його...

Oğulları saygı görür, onun haberi olmaz, Aşağılanırlar, anlamaz.

Чи сини його славні, того він не знає, чи в прикрому стані того він не відає...

Ancak kendi canının acısını duyar, Yalnız kendisi için yas tutar.”

Боліє він тільки тоді, коли тіло на ньому, коли в ньому душа тоді тужить..