Job 7

Eikö ihminen aina pidä oleman sodassa maan päällä; ja hänen päivänsä ovat niinkuin orjan päivät?

Хіба чоловік на землі не на службі військовій? І його дні як дні наймита!...

Niinkuin palvelia halajaa varjoa, ja orja työnsä loppua,

Як раб, спрагнений тіні, і як наймит чекає заплати за працю свою,

Niin olen minä minulleni saanut turhat kuukaudet, ja minulla on monta murheellista yötä ollut.

так місяці марности дано в спадок мені, та ночі терпіння мені відлічили...

Kuin minä levätä panin, sanoin minä: Koskahan minä nousen? ja sitte lueskelen, koska ehtoo tullee: minä olen ravittu kävellyksistä hamaan pimeyteen asti.

Коли я кладусь, то кажу: Коли встану? І тягнеться вечір, і перевертання із боку на бік їм до ранку...

Minun lihani on puetettu madoilla ja maan tomulla; minun nahkani on ahvettunut ja hyljätyksi tullut.

Зодяглось моє тіло червою та струпами в поросі, шкіра моя затверділа й бридка...

Minun päiväni ovat lentäneet nopiammasti pois kuin syöstävä ja kuluneet ilman viivytystä.

А дні мої стали швидчіші за ткацького човника, і в марнотній надії минають вони...

Muista, että minun elämäni on tuuli, ja minun silmäni ei palaja hyvää näkemään.

Пам'ятай, що життя моє вітер, моє око вже більш не побачить добра...

Ja ei yksikään silmä, joka minun nyt näkee, pidä minua enempi näkemän. Sinun silmäs katsokoon minua, sitte minä hukun.

Не побачить мене око того, хто бачив мене, Твої очі поглянуть на мене та немає мене...

Pilvi raukee ja menee pois: niin myös se, joka menee alas hautaan, ei nouse jälleen,

Як хмара зникає й проходить, так хто сходить в шеол, не виходить,

Eikä palaja jälleen huoneesensa, ei myös hänen siansa häntä enää tunne.

не вертається вже той до дому свого, та й його не пізнає вже місце його...

Sentähden en minä estä suutani; minä puhun henkeni ahtaudessa, ja juttelen sieluni murheessa.

Тож не стримаю я своїх уст, говоритиму в утиску духа свого, нарікати я буду в гіркоті своєї душі:

Olenko minä meri eli valaskala, että sinä minun niin kätket?

Чи я море чи морська потвора, що Ти надо мною сторожу поставив?

Kuin minä ajattelin: minun vuoteeni lohduttaa minun, ja minun kehtoni saattaa minulle levon, koska minä itselleni puhun;

Коли я кажу: Нехай постіль потішить мене, хай думки мої ложе моє забере,

Niin sinä peljätät minua unilla, ja kauhistat minua näyillä,

то Ти снами лякаєш мене, і видіннями страшиш мене...

Että minun sieluni sois itsensä hirtetyksi, ja minun luuni kuolleiksi.

І душа моя прагне задушення, смерти хочуть мої кості.

Minä kauhistun, enkä pyydä silleen elää: lakkaa minusta, sillä minun päiväni ovat turhat.

Я обридив життям... Не повіки ж я житиму!... Відпусти ж Ти мене, бо марнота оці мої дні!...

Mikä on ihminen,ettäs hänen suurena pidät, ja panet hänen sydämees?

Що таке чоловік, що його Ти підносиш, що серце Своє прикладаєш до нього?

Sinä etsit häntä joka päivä, ja koettelet häntä aina.

Ти щоранку за ним назираєш, щохвилі його Ти досліджуєш...

Miksi et minusta luovu, ja päästä minua, siihen asti että minä sylkeni nielisin?

Як довго від мене ще Ти не відвернешся, не пустиш мене проковтнути хоч слину свою?

Minä olen syntiä tehnyt; mitä minun pitää sinulle tekemän, o sinä ihmisten vartia? miksis minun teit sinulles loukkaukseksi ja itselleni kuormaksi?

Я згрішив... Що ж я маю робити, о Стороже людський? Чому Ти поклав мене ціллю для Себе, і я стався собі тягарем?

Ja miksi et minun pahaa tekoani anna anteeksi ja ota pois minun vääryyttäni? Sillä nyt pitää minun makaaman mullassa: ja jos minua aamulla etsit, niin en minä enää ole.

І чому Ти не простиш мойого гріха, і не відкинеш провини моєї? А тепер я до пороху ляжу, і Ти будеш шукати мене, та немає мене...