Job 30

Nyní pak posmívají se mi mladší mne, jejichž bych otců nechtěl byl postaviti se psy stáda svého.

А тепер насміхаються з мене молодші від мене літами, ті, що їхніх батьків я бридився б покласти із псами отари моєї...

Ač síla rukou jejich k čemu by mi byla? Zmařena jest při nich starost jejich.

Та й сила рук їхніх для чого бувала мені? Повня сил їх минулась!

Nebo chudobou a hladem znuzeni, utíkali na planá, tmavá, soukromná a pustá místa.

Самотні були в недостатку та голоді, ссали вони суху землю, зруйновану та опустілу!

Kteříž trhali zeliny po chrastinách, ano i koření, a jalovec za pokrm byl jim.

рвали вони лободу на кущах, ялівцеве ж коріння було їхнім хлібом...

Z prostřed lidí vyháníni byli; povolávali za nimi, jako za zlodějem,

Вони були вигнані з-поміж людей, кричали на них, немов на злодіїв,

Tak že musili bydliti v výmolích potoků, v děrách země a skálí.

так що вони пробували в яругах долин, по ямах підземних та скелях,

V chrastinách řvali, pod trní se shromažďovali,

ревіли вони між кущами, збирались під терням,

Lidé nejnešlechetnější, nýbrž lidé bez poctivosti, menší váhy i než ta země.

сини нерозумного й діти неславного, вони були вигнані з краю!

Nyní, pravím, jsem jejich písničkou, jsa jim učiněn za přísloví.

А тепер я став піснею їм, і зробився для них поговором...

V ošklivosti mne mají, vzdalují se mne, a na tvář mou nestydí se plvati.

Вони обридили мене, віддалились від мене, і від мойого обличчя не стримали слини,

Nebo Bůh mou vážnost odjal, a ssoužil mne; pročež uzdu před přítomností mou svrhli.

бо Він розв'язав мого пояса й мучить мене, то й вони ось вуздечку із себе відкинули перед обличчям моїм...

Po pravici mládež povstává, nohy mi podrážejí, tak že šlapáním protřeli ke mně stezky nešlechetnosti své.

По правиці встають жовтодзюбі, ноги мені підставляють, і топчуть на мене дороги нещастя свого...

Mou pak stezku zkazili, k bídě mé přidali, ač jim to nic nepomůže.

Порили вони мою стежку, хочуть мати користь із мойого життя, немає кому їх затримати,

Jako širokou mezerou vskakují, a k vyplénění mému valí se.

немов через вилім широкий приходять, валяються попід румовищем...

Obrátily se na mne hrůzy, stihají jako vítr ochotnost mou, nebo jako oblak pomíjí zdraví mé.

Обернулось страхіття на мене, моя слава пронеслась, як вітер, і, як хмара, минулося щастя моє...

A již ve mně rozlila se duše má, pochytili mne dnové trápení mého,

А тепер розливається в мене душа моя, хапають мене дні нещастя!

Kteréž v noci vrtá kosti mé ve mně; pročež ani nervové moji neodpočívají.

Вночі мої кості від мене віддовбуються, а жили мої не вспокоюються...

Oděv můj mění se pro násilnou moc bolesti, kteráž mne tak jako obojek sukně mé svírá.

З великої Божої сили змінилося тіло моє, і недуга мене оперізує, мов той хітон.

Uvrhl mne do bláta, tak že jsem již podobný prachu a popelu.

Він укинув мене до болота, і став я подібний до пороху й попелу.

Volám k tobě, ó Bože, a neslyšíš mne; postavuji se, ale nehledíš na mne.

Я кличу до Тебе, та Ти мені відповіді не даєш, я перед Тобою стою, Ти ж на мене лише придивляєшся...

Obrátils mi se v ukrutného nepřítele, silou ruky své mi odporuješ.

Ти змінився мені на жорстокого, мене Ти женеш силою Своєї руки...

Vznášíš mne u vítr, sázíš mne na něj, a k rozplynutí mi přivodíš zdravý soud.

На вітер підняв Ти мене, на нього мене посадив, і робиш, щоб я розтопивсь на спустошення!

Nebo vím, že mne k smrti odkážeš, a do domu, do něhož se shromažďuje všeliký živý.

Знаю я: Ти до смерти провадиш мене, і до дому зібрання, якого призначив для всього живого...

Jistě žeť nevztáhne Bůh do hrobu ruky, by pak, když je stírá, i volali.

Хіба не простягає руки потопельник, чи він у нещасті своїм не кричить?

Zdaliž jsem neplakal nad tím, kdož okoušel zlých dnů? Duše má kormoutila se nad nuzným.

Чи ж не плакав я за бідарем? Чи за вбогим душа моя не сумувала?

Když jsem dobrého čekal, přišlo mi zlé; nadál jsem se světla, ale přišla mrákota.

Бо чекав я добра, але лихо прийшло, сподівався я світла, та темнота прийшла...

Vnitřností mé zevřely, tak že se ještě neupokojily; předstihli mne dnové trápení.

Киплять мої нутрощі й не замовкають, зустріли мене дні нещастя,

Chodím osmahlý, ne od slunce, povstávaje, i mezi mnohými křičím.

ходжу почорнілий без сонця, на зборі встаю та кричу...

Bratrem učiněn jsem draků, a tovaryšem mladých pstrosů.

Я став братом шакалам, а струсятам товаришем,

Kůže má zčernala na mně, a kosti mé vyprahly od horkosti.

моя шкіра зчорніла та й лупиться з мене, від спекоти спалилися кості мої...

A protož v kvílení obrátila se harfa má, a píšťalka má v hlas plačících.

І стала жалобою арфа моя, а сопілка моя зойком плачливим...