Job 14

Člověk narozený z ženy jest krátkého věku a plný lopotování.

Людина, що від жінки народжена, короткоденна та повна печалями:

Jako květ vychází a podťat bývá, a utíká jako stín, a netrvá.

вона виходить, як квітка й зів'яне, і втікає, мов тінь, і не зостається...

A však i na takového otvíráš oko své, a mne uvodíš k soudu s sebou.

І на такого Ти очі Свої відкриваєш, і водиш на суд із Собою його!

Kdo toho dokáže, aby čistý z nečistého pošel? Ani jeden.

Хто чистого вивести може з нечистого? Ані один!

Poněvadž vyměřeni jsou dnové jeho, počet měsíců jeho u tebe, a cíles jemu položil, kterýchž by nepřekračoval:

Якщо визначені його дні, число його місяців в Тебе, якщо Ти призначив для нього мету, що її не перейде,

Odvrať se od něho, ať oddechne sobě, a zatím aby přečekal jako nájemník den svůj.

відвернися від нього і він заспокоїться, і буде він тішитися своїм днем, як той наймит...

O stromu zajisté jest naděje, by i podťat byl, že se zase zotaví, a výstřelek jeho nevyhyne,

Бо дерево має надію: якщо буде стяте, то силу отримає знову, і парост його не загине;

By se pak i sstaral v zemi kořen jeho, a v prachu již jako umřel peň jeho:

якщо постаріє в землі його корінь і в поросі вмре його пень,

Avšak jakž počije vláhy, zase se pučí, a zahustí jako keř.

то від водного запаху знов зацвіте, і пустить галуззя, немов саджанець!

Ale člověk umírá, mdlobou přemožen jsa, a když vypustí duši člověk, kam se poděl?

А помре чоловік і зникає, а сконає людина то де ж вона є?...

Jakož ucházejí vody z jezera, a řeka opadá a vysychá:

Як вода витікає із озера, а річка спадає та сохне,

Tak člověk, když lehne, nevstává zase dotud, dokudž nebes stává. Nebývajíť vzbuzeni lidé, aniž se probuzují ze sna svého.

так і та людина покладеться й не встане, аж до закінчення неба не збудяться люди та не прокинуться зо сну свого...

Ó kdybys mne v hrobě schoval, a skryl mne, dokudž by nebyl odvrácen hněv tvůj, ulože mi cíl, abys se rozpomenul na mne.

О, якби Ти в шеолі мене заховав, коли б Ти мене приховав, аж поки минеться Твій гнів, коли б час Ти призначив мені, та й про мене згадав!

Když umře člověk, zdaliž zase ožive? Po všecky tedy dny vyměřeného času svého očekávati budu, až přijde proměna při mně.

Як помре чоловік, то чи він оживе? Буду мати надію по всі дні свойого життя, аж поки не прийде заміна для мене!

Zavoláš, a já se ohlásím tobě, díla rukou svých budeš žádostiv,

Кликав би Ти, то я відповів би Тобі, за чин Своїх рук сумував би,

Ačkoli nyní kroky mé počítáš, aniž shovíváš hříchům mým,

бо кроки мої рахував би тепер, а мойого гріха не стеріг би,

Ale zapečetěné maje jako v pytlíku přestoupení mé, ještě přikládáš k nepravosti mé.

провина моя була б запечатана в вузлику, і Ти закрив би моє беззаконня...

Jistě že jako hora padnuc, rozdrobuje se, a skála odsedá z místa svého,

Але гора справді впаде, а скеля зсувається з місця свого,

Jako kamení stírá voda, a povodní zachvacuje, což z prachu zemského samo od sebe roste: tak i ty naději člověka v nic obracíš.

каміння стирає вода, її злива сполощує порох землі, так надію того Ти губиш...

Přemáháš jej ustavičně, tak aby odjíti musil; proměňuješ tvář jeho, a propouštíš jej.

Ти силою схопиш назавжди його, і відходить, Ти міняєш обличчя його й відсилаєш його...

Budou-li slavní synové jeho, nic neví; pakli v potupě, nic o ně nepečuje.

Чи сини його славні, того він не знає, чи в прикрому стані того він не відає...

Toliko tělo jeho, dokudž živ jest, bolestí okouší, a duše jeho v něm kvílí.

Боліє він тільки тоді, коли тіло на ньому, коли в ньому душа тоді тужить..